Відродження російсько-українського плану зв’язати Крим і Кубань
Подивитись всі дописи у розділі: Азія. Розміщено: 09.12.2013 в 22:30.Недавня інформація про те, що Росія і Україна вкотре відновлюють переговори з будівництва моста через Керченську протоку, викликала бурю позитивних емоцій у прихильників російсько-української дружби. Однак історія показує, що між обіцянками політиків і практичною реалізацією проекту існує нездоланна прірва. Хоча цей міст необхідний у поточному євразійському інтеграційному процесі.
Як це було
Хто тільки не пробував за останні сто з гаком років зв’язати кримський півострів з кавказьким узбережжям. На самому початку двадцятого століття цим питанням серйозно зацікавилися англійці, розробляючи проект будівництва залізничної магістралі Лондон — Делі. Вони планували перекинути один міст через Ла-Манш, другий — через Керченську протоку. Однак грошей не вистачило, і амбітний проект нового трампліна з Європи до Азії залишився тільки на папері. У царській Росії теж працювали над цим питанням, але завадила Перша світова війна.
Під час Великої Вітчизняної війни за справу взялися німці, задумавши побудувати гігантську залізничну магістраль до Індії. Планам гітлерівців теж не судилося збутися, але їх заготівлі згодилися на майбутнє. Після звільнення Криму Сталін збирався довести до кінця розпочате німцями будівництво. Працювали в ударному темпі, але через брак коштів і часу вирішили будувати «полегшений варіант». Через 150 днів все було готове, однак новий залізничний міст простояв недовго — близько трьох місяців. Сталося те, чого найбільше боялися проектувальники: споруда завалилася, не витримавши напору азовських льодів.
Варто відзначити, що нікого не розстріляли і не відправили в табори, лише керівник Головуправління військово-відновлювальних робіт позбувся своєї посади.
Через кілька років радянська влада повернулися до цієї ідеї, але будівництво так і не розпочали. У п’ятдесяті роки Крим і Краснодарський край з’єднали поромною переправою, яка дожила до наших днів.
Після розвалу СРСР розмови про будівництво нового моста велися досить часто. На рубежі століть, минаючи офіційний Київ, Москва і керівництво Криму про все було домовилися. Ударили по руках, з помпою проанонсували майбутній проект, приступили до пошуку інвесторів (майбутні витрати оцінювали в 0,7-1,5 млрд. дол.), але грошей не знайшли, і все знову заглухло. У вищих ешелонах російської та української влади тоді не проявляли належного інтересу до проекту: у Росії своїх проблем вистачало, а ставлення української «верхівки» наочно продемонстрував тодішній президент Леонід Кучма, який відкрито розкритикував проект.
Потім про транспортний перехід згадували ще кілька разів, навіть у період «помаранчевої п’ятирічки», заявляли якісь плани, але справа так і не зрушила з мертвої точки. Прекрасно розуміючи залежність Криму від дніпровської води та енергоносіїв, в Києві не хотіли втрачати додаткові важелі тиску на республіку, тим чи іншим способом перешкоджаючи реалізації проекту. Інший раз доходило до абсурду. Одного разу, посилаючись на невизначеність кордонів у протоці, український МЗС заборонив фінансувати з бюджету країни проектування та будівництво мосту.
Сьогодення
На зміну «помаранчевим» прийшли біло-блакитні, які домовилися з російськими колегами закінчити будівництво моста до початку сочинської Олімпіади. Але, як і в минулі роки, через деякий час все застопорилося: останній раз на офіційному рівні питання моста обговорювалося восени 2011 року. Після цього переговорів не проводили. Відтоді українська влада тільки й повторювала про свою зацікавленість у проекті, та обіцяли завершити розпочату справу. Нещодавно навіть створили делегацію для участі у переговорах з питання Угоди між кабінетом міністрів України і урядом Російської Федерації «про загальні дії з будівництва транспортного переходу через Керченську протоку». Відновилися публічні заяви чиновників, що справа, нарешті, може зрушитися з мертвої точки. Але ми це вже проходили не раз, тому ніхто не поспішає радіти.
За різними оцінками на реалізацію проекту доведеться викласти від двох з половиною до трьох мільярдів доларів. Передбачається, що сторони розділять витрати навпіл, а гроші будуть брати не з держбюджету, а у приватних інвесторів.
Але, враховуючи критичне становище української економіки, виникає питання: хто з наших олігархів так просто розлучиться з такими грошима? Гаразд, припустимо, скинуться або когось розкуркулить влада, але хто дасть гарантії, що гроші не розкрадуть на перших стадіях реалізації проекту, а його не «заморозять», як це було в попередні роки?
Пострадянська історія Керченського моста не вселяє оптимізму… З роками суми фінансування проекту ростуть, відповідно зростають і апетити корупціонерів, — і російських, і українських. Політичних ризиків теж предостатньо — керівники України неодноразово змінювали свою позицію з багатьох принципових питань, і ніякі попередні домовленості їх не зупиняли. Поки ще неіснуючий міст приніс користь виключно політикам, які тільки піарять себе на цій темі. Все.
Що завтра?
Скептики наводять безліч аргументів «проти» споруди Керченського мосту: екологічні загрози, економічні ризики, питання безпеки і так далі… «Навіщо його будувати? Це невигідно і небезпечно», — кажуть вони. А навіщо цей транспортний перехід знадобився британцям, а чому його хотіли побудувати гітлерівці і Червона імперія, не чекаючи, до речі, закінчення війни?
У наші дні, коли формується Євразійський союз, який, на думку багатьох, без України буде неповноцінним, проблема Керченського мосту відходить у геополітичну площину, де ціна питання відходить на другий план. Позиція українських еліт всім давно зрозуміла — у новий інтеграційний проект вони не збираються, їм це не потрібно. Це потрібно Росії, яка завдяки мосту зможе посилити свій економічний і політичний вплив не тільки на Крим, але й на велику частину України.
На півострові базується Чорноморський флот, якому не завадить додатковий транспортний канал з Росією. Гіпотетично міст може стати багатофункціональним вузлом не тільки для автомобільного чи залізничного транспорту, а й для поставок електроенергії, прісної води, газу і нафти. Завдяки цьому ресурсна залежність Криму від України істотно зменшиться, отже, фінансово-економічна блокада півострова (як в 1993 році) буде неможлива. Це принциповий момент. Адже незважаючи на двадцять з гаком років «українізації», Крим залишається російсько-культурним регіоном, де більша частина населення досі готова підтримати будь-які інтеграційні починання Росії.
Символічно, що реалізувати такий масштабний проект, хоча б частково, вдалося Йосипу Сталіну. Тепер справа за Володимиром Путіним і його євразійською командою — без твердої політичної волі і рішучих дій з боку Росії і Союзу нічого не вийде.