Розглядаючи білоруську економічну модель в порівняльній характеристиці з економікою України, слід перейти від приватного, до загальних закономірностей та особливостей економіки Білорусії. Також необхідно зрозуміти, що варто запозичити Союзу у Білорусії, а що вже запозичене і успішно впроваджується в життя.

Чому Україна не Росія і вже тим більше не Білорусія

Ключовою відмінністю між трьома республіками є ступінь присутності держави в політико-соціальному та економічному житты. Рівень варіюється:

— Самоусунення держави від впливу на економіку (на Україні),
— Помірне, а відверто кажучи, недостатній вплив (в Російській Федерації),
— Контроль держави над суспільно — політичними процесами і роботою економіки (в Білорусі).

Саме держава є ключовим суб’єктом в економіці країни, здача ж нею регуляторних функцій «невидимої руки ринку» призводить лише до виштовхування її на узбіччя реальності і перетворення в «нічного» сторожа, нездатного відлякувати олігархію.

Україна в масштабах своєї економічної деградації нагадує Молдавію і Середню Азію. Будь-які її порівняння з іншими республіками зі складу колишнього СРСР некоректні. Україна навіть не Киргизія, де ступінь хаотизації політики та економіки без коментарів. Однак при цьому в тій же Киргизії відбувається планова реіндустріалізація.

Висловлюючись образно, роль української держави в економіці звелася вже не до ролі нічного сторожа, вимушеного відбивати набіги олігархів на склад товарно-матеріальних цінностей, а до прямого пособника, часто навіть організатору даних набігів. Адже міністр палива та енергетики Едуард Ставицький не може думати на робочому місці про розвиток атомної енергетики: його думки поглинені імпортом білоруського палива і розширенням мережі афілійованих АЗС. Аналогічно поводяться і інші члени українського кабінету міністрів.

В цілому ж економічна модель України — це перелік прізвищ олігархів різного масштабу.

Тепер колеса і труби — «Інтерпайп» Віктора Пінчука, електроенергія і металургія — «ДТЕК» і «Метінвест» Рината Ахметова, вугілля — поле діяльності Ахметова, Новинського і Януковича, хімічна промисловість — «Остхем» Дмитра Фірташа, нафтохімія — «Приват» Ігоря Коломойського. Навіть сільське господарство успішно освоюється все тими ж персонажами.

Перемога ж донецького клану в політичному протистоянні на Україні призводить вже не стільки до уподібнення Молдавії за рівнем деіндустріалізації, скільки до побудови узбецької моделі економіки (у плані концентрації галузей народного господарства в руках правлячого олігархату).

І схоже, що цей процес вже незворотній: жителям України належить відчути всі його «принади» і дійти до логічного кінця — неофеодалізму з усіма його атрибутами: повна непрацездатність державних інститутів, марність законодавства, безглуздість судової влади і всеосяжне право феодалів та їх охоронних структур.

Чому Білорусія не повторила долю України?

Першою відповіддю у читача на це питання стане репліка такого змісту: «На Україні немає свого Лукашенка», проте причина не тільки в ролі особистості Олександра Григоровича (втім, вона безперечна).

Можна по-різному ставитися до особистості Олександра Лукашенка, проте його ключова заслуга полягає в збереженні економіки республіки. Білорусію лихоманило з 1991 по 1995 роки. З 1995 року почалася поступова стабілізація та розвиток, у той час як на Україні з Росією – ще більше прискорюється деградація. Стабілізація в Росії почалася з 2000 року, а тому наважуся припустити, що термін відставання Росії від Білорусі в питаннях державного будівництва та управління економікою становить мінімум 5 років.

Саме Лукашенко присік на корені приватизаційні наміри в республіці, не давши народитися білоруському олігархічному монстру.

Навіть незважаючи на те, що 40 % ВВП республіки — нафтохімія, хімія і калійні солі, Білорусія в першу чергу — машинобудівна республіка. Машинобудування саме по собі дає країні більш якісних управлінців, адже складність галузі незрівнянно вища, ніж того ж сільського господарства, а необхідність вибудовувати коопераційні зв’язки змушують менеджера бути компетентним. Хоча й прочухана з кадровими наслідками від начальства в республіці ніхто не відміняв.

Але найголовніше — білоруські менеджери звикли працювати в умовах складних систем, а тому не страждають вже описаною «манією спрощення» галузей шляхом викидання з них «зайвих» шестерень у вигляді санаторіїв і супутніх виробництв. Саме тому республіку можна вважати ще й кузнею кадрів для Союзу. Сподіваюся, що підготовлених управлінців вистачить для первинної підготовки нових еліт в національних республіках і стабілізації їх економічного стану.

Особливу роль зіграв географічний фактор: Україна за площею значно перевищує Білорусію, отже, запаси корисних копалин також вище. Це дало можливість українським олігархам, підмінивши державу, максимально спростити народне господарство, зберігши на час прибутковість свого бізнесу.

Так, в Білорусії збережена хімія волокон, що працює в кооперації з хімічними заводами. На Україні ж галузь в результаті приватизації була спрощена: волокна залишилися у держави, а хімзаводи дісталися Фірташу. У підсумку кооперація звалилася. Білоруська металургія, на відміну від української, не володіє повним циклом виробництва і є обслуговуючою галуззю економіки, в той час як на Україні вона стала флагманом економіки.

Таким чином, особливої можливості спрощення структури економіки не було, так як достатнім обсягом ринку для повільної деградації республіка не володіла, необхідних запасів корисних копалин не було, що в сукупності з фактором Лукашенко призвело до усвідомлення необхідності розвитку.

Проте простого розвитку Білорусі недостатньо: білоруським керівництвом була знайдена ефективна модель організації та управління виробництвом.

Централізація і холдинги — крок до союзних корпорацій

Збереження заводів в 90-х — лише перший крок до відновлення економіки, далі пішло об’єднання галузевих підприємств в холдинги. Хімпром і нафтохімія підпорядковані «Білнефтехіму», металургійне виробництво — « ілоруському металургійному комбінату», сільське господарство підконтрольне і управляється Мінсільгоспом. Характерно і те, що відповідальність за прийняті в рамках підприємств і холдингів рішення є не колективною, а строго індивідуальною. Аналогічно і з успіхами.

І якщо в Російській Федерації в холдинги зібрана в основному оборонка і високі технології — інші галузі піддалися приватизації, — то в Білорусії постаралися консолідувати все, в тому числі і державні мас-медіа.

Цікаво й те, що більшість підприємств — ВАТ, але оскільки держава є ключовим, а часто і зовсім єдиним акціонером, то дивіденди виплачувати нікому. Вірніше, вони не витрачаються олігархами на власні примхи, а йдуть на підтримку соціальної інфраструктури, а також супутніх, часто навіть і зовсім побічних виробництв.

Тобто білоруси в питаннях централізації виробництва пішли далі, ніж будь-хто в Союзі або його потенційних членах, а тому досвід створення холдингів потрібно перенести на загальносоюзний рівень.

А можливість повернення державою приватизованої власності за лихі 90 — е ще буде: криза неминуче розорить частину олігархів. Тоді досвід білорусів особливо знадобиться. Головне, знову не наступити на «граблі» Дерипаска. І не варто соромитися створювати державні монополії там, де вони потрібні. Ломозаготовки на Україні і в Білорусії найяскравіший приклад цього.

Окремо варто зауважити: прибуткові підприємства часто фінансово допомагають менш успішним виробництвам, поки уряд намагається знайти гроші для їх модернізації.

Висновки

Білоруська економічна модель дійсно самобутня і на пострадянському просторі, мабуть, унікальна. Однак все має свою ціну: приватна ініціатива в республіці пригнічена. Втім, враховуючи, що дрібний і середній бізнес, як правило, займається спекулятивною торгівлею, то ціна не здається аж настільки високою.

В іншому ж досвід Білорусії в управлінні економікою має бути вивчений у науково-дослідних центрах і перенесено на масштаб всього Союзу, адже за ним — майбутнє Союзу.

Україна ж нічим порадувати не може: країна перемігшого капіталізму не може бути гідним прикладом. Швидше, вона стала зразком того, як робити не варто.

А поки в Союзі переплетений білоруський соціалізм, російські капіталісти зі своїми колегами, вже розорили Україну.

Без серйозного дослідження і запозичення досвіду Білорусії в управлінні в найближчі роки ніяк не обійтися: в черзі на прийняття в Союз стоять республіки, чиї еліти мало чим відрізняються від українських. Отже, попит на планове відновлення держави буде актуальним не одне десятиліття.

А поки білоруси явно задають нові тенденції розвитку в Союзі: це і посадка Баумгертнер з подальшим порушенням кримінальної справи Слідчим комітетом РФ, та інші законодавчі запозичення.

Загалом: досвід є, модель діяльності — теж. Залишилося найскладніше: вивчити, опрацювати і втілити все напрацьоване білорусами на практиці. Впевнений: політичної волі для цього виявиться достатньо.