Чому Туреччина відмовляється від проекту відновлення Османської імперії

Подивитись всі дописи у розділі: Азія. Розміщено: 09.12.2013 в 9:11.
Чому Туреччина відмовляється від проекту відновлення Османської імперії

Туреччина, яка була одним з основних натхненників та організаторів близькосхідних революцій і розраховувала навіть відродити з їх допомогою Оттоманську імперію, несподівано опинилася в числі тих, хто програв від подій «арабської весни». Тепер глава МЗС Туреччини Ахмет Давутоглу, якого давно вже прозвали « турецьким Кіссінджером», намагається сформулювати прагматичну зовнішньополітичну ідеологію, покликану замінити неоосманізм: він міркує про новий виток зближення із Заходом, повертається до ідей євроінтеграції і пропонує перетворити країну на найбільший енергетичний хаб.

Рівно рік тому турецький прем’єр Реджеп Тайіп Ердоган зробив своє тріумфальне турне по країнах Магріба. У Єгипті, Тунісі та Лівії, де незадовго до того мирним або кривавим шляхом були повалені світські режими, Ердогана вітали як героя. У всіх трьох країнах у влади на той момент перебували ідейно близькі турецькій правлячій партії ПСР «Брати-мусульмани» (у туніському варіанті «Ан-Нахда»). Сьогодні ж від колишньої захоплення Туреччиною в арабському світі немає і сліду.

За словами багатьох експертів, відносини Анкари з Каїром можна описати лише за допомогою терміна «холодна війна». Туреччина різко критикує уряд генерала Абдель Фаттаха ель-Сіссі за «антиконституційний переворот» і переслідування «Братів-мусульман». Новий режим в Каїрі звинувачує турків у втручанні у внутрішні справи Єгипту: співпраця з Анкарою заморожено, турецький посол висланий з країни. А враховуючи той факт, що ель-Сіссі користується підтримкою Ер-Ріяда, останні демарші Анкари негативно відобразились і на турецько-саудівських відносинах. Щоб переконатися в цьому, достатньо послухати, якої запеклої критики піддають Ердогана на контрольованому саудитам телеканалі «Аль-Арабія».

Сирійська дилема

Однак найбільшої шкоди турецькому прем’єру завдала безоглядна підтримка антіасадовської збройної опозиції в Сирії. Незважаючи на патріотичні промови Ердогана, який закликає підтримати агресивний курс відносно Дамаска, втручання в сирійські справи викликало глибокий розкол у турецькому суспільстві. Якщо в 2011 році, згідно з опитуваннями громадської думки, 44 % турків підтримували позицію ПСР, то восени 2013 року вже дві третини опитаних виступали проти урядового курсу. Моментом істини для багатьох турків став вибух, що стався в кінці травня цього року в Рейханли, містечку, що знаходиться неподалік від турецько-сирійського кордону. Після цієї трагедії багатьом стало ясно, що через кордон в обох напрямках йде безконтрольний потік зброї і терористів, і сама Туреччина стає все більш вразливою для бойовиків «Аль-Каїди».

Провалами уряду на сирійському напрямі не забарилися скористатися одвічні опоненти ісламістів. Лідер заснованої колись Ататюрком Народно-Республіканської партії Кемаль Киличдароглу звинуватив уряд Ердогана в авантюризмі, і навіть здійснив поїздку в Дамаск, де висловив солідарність з Башаром Асадом. Лідер Партії націоналістичного руху Девлет Бахчелі в червні цього року відзначив, що «західні країни чинять тиск на Туреччину, закликаючи її здійснити вторгнення до Сирії, проте політики в Анкарі не повинні потрапити в цю пастку». А один з керівників Робочої партії Туреччини Хасан Басрі Озбей навіть пригрозив імпічментом президенту Гюлю за «розпалювання війни, підтримку тероризму в Сирії і секретні домовленості з Сполученими Штатами» (все це, за його словами, можна вважати доказом зради Батьківщині»).

Втім, і в лавах правлячої Партії справедливості і розвитку зростає розуміння того, що стратегія, обрана Ердоганом на сирійському напрямі, завела країну в глухий кут. Цю позицію озвучив не хто інший, як президент Абдулла Гюль. Виступаючи 8 жовтня в Стамбулі, він піддав ревізії курс Анкари і підкреслив, що Сполучені Штати повинні розділити відповідальність за долю Близького Сходу з іншими провідними державами: Росією та Іраном. Гюль зазначив, що американо-іранські переговори сприятимуть врегулюванню сирійської кризи, і визнав, нарешті, що в Сирії діють радикальні і екстремістські групи. Він заявив, що сподівається на «всеосяжне дипломатичне і політичне рішення проблеми» і «створення нової адміністрації, яка відображає сподівання всіх груп сирійського народу». Цікаво, що Гюль жодного разу не піддав критиці Башара Асада і не звинуватив сирійський уряд у застосуванні хімічної зброї.
Повернення на Захід?

Очевидно, що провали на сирійському напрямі і розлад з державами, що пережили «арабську весну», змушують Анкару переглянути свої відносини із Сполученими Штатами. Турки уважно придивляються до нової американської політики на Близькому Сході і бачать в ній для себе певні вигоди. Адже вони завжди були зацікавлені у врегулюванні іранської ядерної проблеми (нагадаємо, що ще на переговорах 2009 Туреччина намагалася виступити посередником між Вашингтоном і Тегераном). Вихід Ісламської республіки з міжнародної ізоляції дозволить Анкарі отримати відчутні дивіденди (у першу чергу, мова, звичайно, йде про транспортування іранських вуглеводнів через територію Туреччини).

Ще один важливий момент: коли турецька еліта усвідомила, що шлях на Арабський Схід для неї закритий, вона знову повернулася до ідей євроінтеграції та дуже розраховує, що Вашингтон допоможе їй «дотиснути» Європу. Про необхідність зміцнювати стратегічне партнерство між Анкарою і Вашингтоном заявив нещодавно турецький міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу. У статті, опублікованій у впливовому американському журналі Foreign Policy, він, зокрема, зазначив: «Зближення з Заходом під час «арабської весни» доводить, що в основі турецької зовнішньої політики лежать демократичні цінності».

Давутоглу натякнув, що США могли б допомогти туркам у процесі європейської інтеграції: «Ми віримо, що Туреччина буде грати більш конструктивну роль у ставленні майбутнього Європи. У наших переговорах з ЄС відкрилася нова глава, пов’язана із спрощенням візового режиму. До того ж, НАТО як і раніше залишається наріжним каменем турецької політики безпеки. Ми розвиваємо співпрацю з Заходом всюди — від Балкан до Центральної Азії, і багато в чому це дозволяє забезпечити стабільність в Євразії». Давутоглу вітав потепління у відносинах між США та Іраном, заявивши, що «багатовекторний дипломатичний підхід Обами вселяє надії на мир у близькосхідному регіоні».

Однак, незважаючи на панегірики на адресу Сполучених Штатів і клятви у вірності НАТО, турецьке керівництво далеко не в усьому координує свої дії з американцями. Певна непослідовність Вашингтона на сирійському напрямі зайвий раз довела туркам, що у США немає постійних союзників, а є лише постійні інтереси. Невипадково Анкара намагається застрахувати себе навіть у військово-стратегічних питаннях, розвиваючи співробітництво з іншими великими державами. Прикладом тут може служити недавня угода з Китаєм. Наприкінці вересня турецький уряд підписало з КНР контракт на поставку систем протиракетної оборони FD — 2000, які представляють собою модернізовану версію російських систем С-300. Комплекс здатний вражати крилаті ракети (7-24 км), літаки (7-125 км), ракети класу «повітря-земля» (7-50 км), керовані бомби і тактичні балістичні ракети (7-25 км). Угода ця не має прецедентів. Держава, що входить до Північноатлантичного альянсу, вперше купує стратегічні озброєння «не НАТОвського» зразка. Правда, не зовсім зрозуміло, яким чином Пекін пояснить цей контракт Ірану, який є поки основним покупцем китайської зброї в регіоні. Швидше за все, кажуть експерти, китайці заспокоять своїх партнерів в Тегерані, давши зрозуміти, що, купуючи їх системи замість комплексів ПРО Raytheon, турецька армія не зможе вписатися в натовську систему протиракетної оборони.

Вся справа в трубі

У листопаді цього року Ахмет Давутоглу розвинув неймовірну активність. Він відвідав Сполучені Штати, був присутній на зустрічі Ердогана і Путіна в Санкт-Петербурзі, наніс візит своєму іранському колезі Мохаммеду Джаваду Заріфу і провів переговори з іракським прем’єр-міністром Нурі аль- Малікі. У Багдаді йому необхідно було домогтися лояльного ставлення влади до відкриття трубопроводу, що прокачує нафту з Іракського Курдистану до Європи через турецьку територію. Цей трубопровід дублює трубопровід Кіркук-Джейхан, контрольований Багдадом (дана магістраль з теоретичною пропускною здатністю 1,6 мільйона барелів на день завантажена тільки на одну п’яту, крім того на ній з завидною постійністю відбуваються вибухи). Новий трубопровід матиме пропускну спроможність 250 000 барелів на день і, за прогнозами фахівців, позбавить Багдад останніх важелів впливу на курдську автономію, яка, по суті справи, отримає економічну незалежність.

Для Анкари даний шлях транспортування нафти має як економічні, так і політичні переваги. Він наочно продемонструє, хто є справжнім другом курдів, і, можливо, навіть переконає їх у необхідності віддати свої голоси за кандидата від правлячої ісламістської партії на президентських виборах, які відбудуться наступного року.

Нинішня турецька еліта давно вже мріє перетворити країну на найбільший хаб для транспортування азіатських і близькосхідних вуглеводнів до Європи. Згадаймо проект газопроводу «Набукко», який був запущений п’ять років тому певними колами ЄС для того, щоб наповнити ринки Західної Європи газом звідки завгодно (з Туркменістану, Азербайджану, Іраку, навіть Єгипту), тільки не з Росії. Після того, як Туркменія повністю переорієнтувала експорт свого газу на азіатські ринки, експерти заговорили про збитковість і безглуздість даного проекту. А з початком будівництва «Південного потоку» «Набукко» став грати скромну роль Трансадріатичного трубопроводу, по якому планується поставляти незначні обсяги азербайджанського природного газу до Італії.

Втім, це не означає, що для Газпрому з турецької території більше не виходить ніяких загроз. Якщо Захід справді відмовиться від економічних санкцій, що діють зараз проти Тегерана, майже напевно відродяться плани поставок іранського природного газу в Європу, які розроблялися ще на початку століття. І це явно зацікавить нинішню турецьку еліту.

Занепокоєння в Москві викликає і мегапроект Ердогана, пов’язаний з будівництвом «другого Босфору» — 50-кілометрового судноплавного каналу, що з’єднує Чорне море з Середземним. Якщо даний проект здійсниться, це завдасть колосального збитку російським інтересам. Адже в результаті будуть переглянуті міжнародні конвенції в Монтре, що дозволяють російським великотоннажним судам безперешкодно перетинати Босфор і Дарданелли. Загалом, при всьому різноманітті економічних зв’язків Росії і Туреччині необхідно пам’ятати, що ці країни залишаємося постійними конкурентами в євразійських проектах і стратегічне партнерство між нашими країнами в осяжній перспективі навряд чи можливо.

©  Новини України на Rivnist.In.Ua - незалежний погляд на новини в Україні та світі, зокрема: політика, суспільне життя, економіка, кримінал, події, спорт, культура.  2010-2022