Місто у центрі бойових дій ось вже місяць місто перетворилося на камерне співтовариство дивно стійких духом людей.

Кожен день в практично блокадному Луганську — випробування на міцність для всіх, хто залишився. Під бомбардуваннями і обстрілами як з боку сил АТО так і бойовиків сиплються як карткові будиночки панельні хрущовки. Тут вже ніхто не говорить «мій дім — моя фортеця». Вимотують людей й інші біди — 28-й день в місті немає ні води, ні світла. Не працює мобільний і стаціонарний зв’язок.

Загубилися в часі

Про те, що в Луганську справжня гуманітарна катастрофа, не соромляться говорити навіть завжди обережні чиновники. Що толку вибирати слова, коли сміття з дворів не вивозять кілька тижнів, щурів в кожному під’їзді більше, ніж мешканців, а самі городяни виживають практично без їжі і води.

— Напевно, кожен з нас за останній місяць хоч раз мріяв: нехай снаряд потрапить в мій будинок і все закінчиться, — говорить житель Луганська Євген Конопельцев. — Але зараз вже зовсім інший настрій. Багато хто не знає, яке число на календарі, прийшла осінь чи ні, адже мобільні давно сіли, не працюють телевізор і радіо… Але всі точно знають, що не будуть здаватися, а відшукають будь-які способи, щоб вижити.

Місцевих залишилося не так багато — до 10 осіб на багатоквартирний будинок, але, запевняють вони, всі стали добрішими один до одного. Всі знають один одного в обличчя і в прямому сенсі готові поділитися останнім. У справі загального виживання — це дуже важливо.

«Прання — це марнотратство»

Ті, хто зміг вийти на зв’язок, розповідають: зараз в Луганську майже немає їжі і води. Якщо пощастить, раз на тиждень можна «зловити» водовоз з технічною водою. Якщо він і доїжджає до забутого богом міста, то в лічені хвилини в баку видно порожнє дно: тисяча літрів — крихти для такого міста.

— Води немає ні в магазинах, ні в кранах, — журиться Валентина Микитівна з Кам’янобрідського району. — Собі дозволяю випити не більше півсклянки на день. Коли останній раз прала одяг, взагалі не згадаю. У нинішніх умовах це справжнє марнотратство. В селищі є колодязь, але води в ньому зовсім на дні — на ній ми готуємо їжу на всіх мешканців приватного сектора.

Уже давно городянам доводиться варити і смажити на багатті. Втім, до побутових незручностей тут майже звикли. Інша справа — постійний страх голоду.

— Вчора було справжнє свято — привезли гуманітарку, — продовжує Валентина Микитівна. — Мені дісталася банка тушонки, пакет гречки і половинка чорного хліба — ціле багатство! Останній раз я їла за добу до цього, і живіт, здавалося, приріс до спини. Коли відкрила — зрозуміла: нічого смачнішого я не їла, напевно, за все життя. Залишки спакувала в пакет і закопала в землю — щоб м’ясо не зіпсувалося. Холодильники адже не працюють.

Хліб є, але по 35 гривень

Жити в приватному секторі в Луганську зараз куди престижніше, ніж на поверхах. Тут можна знайти ще не остаточно спорожнілий колодязь, вижити на овочах, знайдених в городі. До того ж в будинках є підвал, здатний дати хоч ілюзію захисту від обстрілів.

— Ми ніколи не сидимо в підпіллі по одному, — зізнається луганчанин Іван Теревенко. — Як тільки починають стріляти, до нас збігаються жителі сусідніх п’ятиповерхівок. Разом не так страшно. Розповідаємо історії, навіть анекдоти згадуємо! Кожен приносить їжу, яка є. Ми стали сильнішими і добрішим і нарешті навчилися справжнім людським цінностям. Коли ця моторошна війна закінчиться, ми всі станемо краще, ніж були до неї. Уж Луганськ — то точно! Один бог тільки знає, скільки всього нам разом довелося перенести. Такі випробування позбавляють від меркантильної залежності і залишають в людях тільки найголовніше — доброту, вірність, взаємодопомогу і любов.

А чи вистоїть саме місто, в якому кожен день відразу кілька будівель перетворюються на руїни, ніхто не знає. Воронки на асфальті, величезні діри в стінах, пожарища та обвалені стіни — зараз це пейзажі не лише околиць, а й центру. Хоч городяни і кажуть: в останні дні обстрілювати місто стали рідше.

Зі слів чиновників, в місті можна знайти хліб і товари першої необхідності. Однак луганчани уточнюють: за мінімальним продуктовим набором їхати доводиться мало не через усе місто — на півмільйонний Луганськ від сили два працюючих магазина. Та й там ціни накрутили в кілька разів.

— Востаннє буханку хліба купила за 35 гривень, — мало не плаче пенсіонерка Анна Ільяшенко. — В магазині розводять руками: мовляв, постачальники ціну накручують. А мені-то що? Мені третій місяць пенсію не платять!

Пусто в кишенях практично у всіх городян. Зарплати, пенсії, соцвиплати останній раз виплачували кілька тижнів тому, а готівка мало у кого залишилася. Не можуть підібратися до своїх грошей навіть ті, у кого є заощадження в банках. Фінустанови тут в прямому сенсі позабивані дошками вже третій місяць.

— Як жити, коли в кишені 22 гривні, не знаю, — каже Анна Ільяшенко. — Сподіваюся тільки на сусідів: в біді не кинуть, хоч і у самих з їжею — не густо. Знаєте, раніше й подумати не могла, що така самотня стара, як я, може бути комусь потрібна і цікава абсолютно безкорисливо. А зараз відчуваю це. Ті сусіди, які залишилися тут, знають всіх старих і кожен день заходять: заспокоюють, підтримують. Ні-ні, та й підкинуть якоїсь їжі або ліків. Де тільки беруть? Коли закінчиться війна, Луганськ стане однією великою родиною, яка, перенісши стільки горя, навчилася щиро цінувати і любити один одного. Я впевнена. Якщо, звичайно, виживемо.

Виїхати можна, але шанс на успіх — 1 до 10

Зараз в місті кажуть: через друзів і знайомих передають номера телефонів тих, хто за плату або безкорисливо береться вивозити людей з блокадного Луганська. Втім, перевізники чесно попереджають, що шанс успішно виїхати — приблизно один до 10. На блокпостах справно розвертають чоловіків будь-якого віку, машини з великою кількістю речей.

— Бажано, щоб в авто була дитина, — пишуть в оголошеннях в соцмережах перевізники.

Та городяни тільки зітхають: дітей в Луганську вже давно немає.