Призначення колишнього президента Грузії новим губернатором Одеської області є акт відчайдушної сміливості, виявленої обома сторонами несподівано і в нестандартних обставинах. Від Михайла Саакашвілі вже ніяк не чекали, що він, колись відомий на весь світ глава маленької, але зухвалої країни, погодиться тягнути лямку провінційного чиновника. Петро Порошенко з найперших кроків зіткнувся з ревнивим бурчанням незліченних вітчизняних претендентів на хлібні місця. Немає сумнівів, що дуже скоро бурчання переросте в гнівне виття.

Звичайно, процес призначення чиновника, навіть чималого рангу, є рутинним для диктаторів, королів і президентів. Він далекий від солдатської відваги, коли куля — дура, штик – молодець.

І все ж призначення Саакашвілі в Україну не забудуть. Тут не відбутися скромною удачею. Будь-який результат, який де-небудь поруч з нулем, буде вважатися провалом. Зухвалому грузину вже в найближчі роки доведеться пред’явити прискіпливій публіці реальну перлину Чорного моря.
При тому що півмільярда доларів, які були в загашнику у Путіна на перетворення Сочі, для Саакашвілі немає і не передбачається. Ні в Києві, ні в Брюсселі. Навіть великий Лі Куан Ю, починаючи історичний похід свого Сінгапуру від чахлого рибальського поселення до блискучої вітрини Азії, перебував у кращій фінансовій диспозиції. Так що і Сінгапур Саакашвілі не в докір.

Іронія чи усміхнена доля або яскрава історія Одеси тут позначилися, але найближчий і подібний прецедент ми знаходимо тут же, на вершині Потьомкінських сходів, у п’єдесталу трохи зсутуленого Дюку, відлитого з міді і зеленого від часу. Саме сюди, в глушині у крихітній турецькій фортеці Гаджибей, два з гаком століття тому був відправлений начальником над неіснуючим містом герцог де Рішельє, вигнанець із Франції, позбавлений батьківщини аристократ блакитних кровей.

Після приїзду місцеві контрабандисти його ледь не вбили. Ще двадцять років по тому він буде залишати Одесу зі сльозами смутку на очах. І Одеса буде розлучатися з ним ридаючи. У Франції Дюку скасують смертний вирок і зроблять прем’єр-міністром.

Хто знає, що і коли скасують в Грузії з приводу Саакашвілі, але зараз йому потрібні гроші. Тобто не гроші, звичайно, а капіталовкладення. Тому як — не на себе.

Йде перший тиждень губернаторства Саакашвілі, і майбутнє, як йому і належить, покрито туманом. Однак станом прямо на зараз можна сказати, що Одесі «страшно повезло». Навряд чи в Європі та Америці, серед «молодих тигрів» Азії або на просторах колишнього СРСР знайдеться хоч одна посадова особа губернського масштабу з такою фантастичною впізнаваємістю, як колишній президент Грузії. Він — автор економічного дива, переможець корупції, яку вважали непереможною, приборкувач бюрократичного хаосу, в якому, здавалося, на віки вічні потонула його батьківщина.
Виявилося — не потонула.

Михайло Саакашвілі — єдиний з лідерів СНД і Східної Європи, хто в розпал нападу жахливої російської армії не злякався Путіна. Але ще до війни молодий грузин, живий, рухливий, невгамовний, приклеїв зарозумілому північному сусідові образливе прізвисько «Ліліпутін». На що могутній господар Кремля, з мрійливою посмішкою, в бесіді з тодішнім французьким президентом Саркозі, поділився з людством заповітними планами: «Я цього Саакашвілі повішу за яйця».

Мрія залишилася мрією, але навряд чи Путін передумав. Так що Одесі від щедрот московських найближчим часом нічого не світить. Зате інші краї планети можуть сповна замістити пересохле русло вкладень з Півночі. Росія багато крупніше і рясніше, ніж Грузія разом з Одесою. Але репутація Михайла Саакашвілі у всьому світі набагато світліша і красивіша, ніж у останнього завойовника Криму. Та й в представленні він не потребує.

Під час перебування президентом Грузії Саакашвілі не раз був гостем Білого дому. Американський президент, віце-президенти, держсекретарі США знавали дорогу в Тбілісі. Державне будівництво, здійснене Саакашвілі у себе на батьківщині, заслужило найвищі оцінки в керівних колах Європи.

Той факт що Саакашвілі залишив пост президентства теж не зіпсував йому біографії. Якби він застосував хоч частину тих виборчих трюків, якими в Росії насадили путінську гнилу стабільність, то досі залишався б на троні.

Але демократія — це не те, як захоплюють владу. Це те, як її змінюють. Тому за Михайлом Саакашвілі зберігається та сама добра пам’ять, яка плавно конвертується в позики, інвестиції, реструктуризації — зрозуміло, за наявності низки інших обов’язкових умов.
В Одесі, як і по всій Україні, головною запорукою успіху є успішна боротьба з корупцією. Саакашвілі знає природу цього явища, відчуває його слабини. Він справою довів свою рішучість, незговірливість, готовність іти до кінця. Але тут, на першому губернаторському турнірі, його чекає ворог сильніше і підступніше, ніж колись в Батумі або Поті. Так вважають одесити. І називають ім’я ворога — Одеська митниця.

Область має дві кращі глибоководні гавані Чорного моря: власне Одеса та Іллічівськ. Величезні масштаби каботажу створюють казкові умови для контрабанди і, відповідно, збагачення. Тут піднявся молодий мільярдер Курченко, якого все ще вважають «гаманцем Януковича». Українська преса повна не спростованих, але й не доведених обвинувачень, ніби Курченко в дні втечі вивозив доларову готівку шістьма приватними літаками, які снували над кордоном, між Харковом і Бєлгородом, як човники.

За рік, що минув після його обрання, президенту Петру Порошенко так і не вдалося домогтися в рідній йому Одесі скільки-небудь помітних змін на краще. Суди, прокуратура, митниця, міліція залишаються під контролем злочинних співтовариств, що діють нахабно, жорстко, з відкритою зневагою до формальної влади. Точних цифр не знає ніхто, однак експерти вважають, що дохід держави від митних зборів може бути збільшений у десятки разів вже на нинішньому рівні товарообігу.

Михайло Саакашвілі, не особливо турбуючись про враження яке він справляє на оточуючих, вже з перших хвилин свого правління пообіцяв одеситам змінити в самі найближчі дні, відразу і в масовому порядку, керівників області. Це не викликало позовів до народного повстання. Зовсім навпаки, обіцянка нового губернатора провести відкриті конкурси та заповнити вакансії переможцями сподобалося багатьом.

Але, звичайно, не всім. Масштабне злодійство є переважно колективним захопленням. Корупція більш заразна ніж чума, вражає вершини суспільства. Тертий служивий люд Одеси впевнений, що і новій заїжджій мітлі нікуди не дітися, окрім як стати в кут. Всі бандитські диктаторські правління залишають по собі «тотальну нестачу кадрів». І ніякими президентськими сотнями ці попелища не озеленити.

У своїй інавгураційній промові, рік тому, Порошенко окреслив вісім головних завдань, які стоять перед Україною: боротьба з корупцією та бюрократією; судова реформа; перебудова правоохоронної системи; децентралізація влади і управління; реформа податкової системи; розрегулювання підприємств та бізнесу; військова реформа; забезпечення енергетичної незалежності.

З часом на перший план вийшла завдання відтворення боєздатної армії, здатної захистити країну від нападу з півночі. Це виявилося найбільш витратною, найболючішою, однак, як ні дивним воно здасться з боку, і найпростішою із стратегічних завдань. Російській армії, глибоко радянській за статутами і духом, протистояла армія українська, теж глибоко радянська, тільки там багато менше грошей і багато більше бардака.

Як показує Донецька війна, воювати з такими арміями можна. Везе одним — виходять Дебальцеве. Везе іншим — у підсумку втеча зі Слов’янська або новітній конфуз під Мар’янкою.

Схоже і в інших сферах. Радянський суддя в Росії жив і живе в зрозумілому йому моральному кліматі: мені веліли — я посадив, скажуть — відпущу. Головне, не переплутати. Не переплутав — молодець, візьми на полиці цукерку.

До недавніх пір точно так же воно було і в Україні. Судді і сьогодні готові без примх виконувати на льоту всі натяки нової влади. Але влада вимагає сама не знає що. Вона хоче, щоб судді судили за законом, по честі і совісті. За законом, це зрозуміло — посадити. А по честі, це як? Умовно? А по совісті? Чорт ногу зломить.

Більшість діючих українських суддів, прокурорів, начальників управлінь, слідчих і постових міліціонерів просто не розуміють, чого від них хоче нова влада. На прохання Києва з Америки прислали досвідченого поліцейського. На відміну від інших іноземців, які отримали українське громадянство і включених в урядові структури, містер Рональд Гленсор, замначальника поліції міста Ріно (штат Невада), оплачується міжнародними організаціями. Він днює і ночує в Хмельницькому, де передбачається впровадити американське нововведення: об’єднати дорожньо-постову службу (ДПС) МВС і патрульно-постову службу (ППС) МВС.

На боці американця з Ріно — президент України, прем’єр-міністр, міністр внутрішніх справ. А справа ледь жевріє. Безмовно і покірно колишні кадри надають шалений опір будь-яким змінам. В якості чарівного доводу проти реформ в хід йде навіть знаменита міліцейська тупість. Ну, дурні ми, недотепи, що з нас візьмеш!

Ось що говорить, виправдовуючи повну бездіяльність, начальник українського ДАІ А. Сіренко: «Гальмує експеримент (в м.Хмельницькому) невідрегульоване правове питання об’єднання ДПС і ППС. Співробітники ДАІ не мають право складати адмінпротоколи на порушників, співробітники патрульно-постової не мають право оформляти ДТП. Тому співробітники Державтоінспекції повинні отримати знання з оперативно-розшуковій роботі, це стосується розкриття крадіжок, грабежів, хуліганств, вбивств і так далі. А співробітники ППС повинні навчитися оформляти ДТП, отримати знання з розшуку викраденого автотранспорту і тому подібного».

Уявляєте цей жах? У будні, вечорами, сотні даішників області, скриплячи натрудженими чобітьми, всідаються за парти, щоб оволодіти премудрістю складання ще одного протоколу. Шведи, ірландці, бретонці, жителі півдня і сіверяни, розумниці і тугодуми, які тільки водяться серед народностей Європи та Америки, за лічені хвилини опановують майстерністю заповнення одного папірця.
Українцям на це потрібен рік. Але й потім, як мовлять пузаті цивільні генерали, міліціонерам чекають скачки з законодавчими бар’єрами. І ось начальник ДАІ, великий генерал, сидить і чекає, поки приїде допитливий іноземець і «відрегулює правове питання».

У себе вдома, в Грузії, Михайло Саакашвілі рубав подібні вузли, як Олександр Македонський під допитливим поглядом старого Гордія: тобто з розмаху і без оглядки. В Одесі диваків начебто Гордія, може, і трохи менше, але зате вся квітуча Аркадія заставлена особняками, про фундаменти яких затупився не один допитливий меч.

Колишній заступник міністра ВС Грузії Е. Згуладзе, що отримав українське громадянство і зайняв таку ж посаду в Києві, говоривв одному зі своїх інтерв’ю: «Ми посадили приблизно 1000 корумпованих працівників міліції, близько 300 прокурорів, близько 50 суддів і 7-8 міністрів. Після чого всі зрозуміли, що за порушення закону обов’язково буде покарання». «Протягом перших шести місяців і навіть року у нас була моральна перевага. І ми використовували цю моральну перевагу. Уявіть, ми звільнили 16 тисяч даішників, і жоден з них не подав скаргу до суду. Тому що ніхто з них не міг сказати, що він не корумпований. Прогав ми цей момент, через два роки було б складно вести цю дискусію».

Населення Грузії — 4,5 млн осіб. Населення України — 42,5 мільйона. При тих же методах роботи доведеться звільнити близько 10 тис. корумпованих міліціонерів, 3 тис. прокурорів, 400 суддів та 70 міністрів. Найскладніше в цій морально-адміністративної пастці якраз те, що український народ, натерпівся від хабарників і насильників у правоохоронній системі своєї країни, саме таких рішучих заходів і вимагає від влади — особливо після «революції гідності» на Майдані.

Ця жага справедливості, потоптана протягом десятиліть, буде надувати вітрила одеського губернаторства Михайла Саакашвілі. Ось вже чого буде вистачати у нього в найближчі роки, так це ворогів. І своїх. І далеких, мстивих, готових повісити за яйця хоч самого Дюка — якби Дюк посмів сказати дотепне якось щодо «мініпутіна», а яйця його, за давністю часів, не були такими зеленими і мідними.