Відмовитися від кар’єри і матеріальних благ і оселитися на березі моря? Rivnist.in.ua з’ясувало, як живуть люди, які обрали такий шлях.

… Містечко Утриш під Анапою — один з наймолодших курортів чорноморського узбережжя. Воно складається з чотирьох лагун, що колись входили до складу закритого державного заказника. Тепер його протяжні піщані пляжі і кипарисові ліси облюбували втомлені від повсякденних проблем городяни, які приїжджають сюди у відпустку, на літо або… назавжди.

Чотири лагуни свободи

«Утрішан», як самі себе називають жителі містечка, видно вже на автовокзалі Анапи. Від звичайних курортників їх відрізняють важкі рюкзаки з великою кількістю похідної екіпіровки і сильно втомлений вигляд. Вони поспішають на маршрутку, яка відвезе їх за 27 кілометрів від Анапи, в селище Великий Утриш. Далі — шлях на морському таксі: якщо немає шторму, моторки возять любителів дикої природи з ранку і до пізнього вечора. Завсідники і новачки Утриша ще на березі визначаються, у якій з чотирьох лагун їм зупинитися. Перша, найбільша і близька до цивілізації, принаджує недосвідчених мандрівників. З неї недалеко ходити в селище за провізією та питною водою. Друга лагуна — для сімейних відпочиваючих з дітьми. Третя — тусовка сучасних хіпі, дауншифтерів і любителів йоги. У четвертій зупиняються рідко, тому що там немає лісу, тільки скелі, смужка пляжу і море.
Утриш — це не просто курорт для «дикунів», а своєрідне місце зустрічі людей, які вирішили відмовитися від цінностей соціуму, кар’єри і матеріальних благ і жити для себе.

Кореспондент поспілкувався з деякими з них, щоб з’ясувати — як дійсно змінилося їхнє життя?

Єва: «Немає грошей, і я щаслива!»

Єві — 42 роки. Її зачіска — дредлоки. Влітку з одягу на жінці тільки пов’язка на стегнах. Єва розповідає, що вже 17 зим провела на Утриші, і стверджує, що кращого життя для себе не представляє.

— Я виросла в Санкт-Петербурзі. Закінчила медичний університет за спеціальністю «дитячий хірург-онколог». Працювала в лікарні, вийшла заміж. Чоловік у мене був військовим. Загинув під час другої чеченської кампанії. Залишилася одна з п’ятьма дітьми, — Єва важко зітхає, мовчить… Потім продовжує: «Біда одна не приходить… Після похорону чоловіка потрапила в серйозну аварію. Мою легкову машину збила вантажівка. Отримала переломи обох ніг, травми тазу і хребта. Лікарі зібрали мене, можна сказати, по частинах. Я була в депресії, перестала працювати, не займалася дітьми… Про Утриш знала з розповідей. Чомусь мене потягнуло сюди. Брат допоміг дістатися до місця. Я, напевно, була ненормальна, бо приїхала пізньої осені і залишилася тут жити. Було важко. Дуже скоро я познайомилася з літньою жінкою з селища Малий Утріш. Вона розбиралася в травах, називала себе знахаркою. Вона забрала мене до себе додому, лікувала якимись відварами і настоями. Ми з нею багато розмовляли. Можна сказати, після цього я і повернулася до звичайного життя. Поїхала назад в Пітер, стала працювати. Але моє серце все одно залишилося на Утриші. Перший час я приїздила сюди на деякий час, відпочивала в літні відпустки і зимові канікули. А коли діти закінчили школу, як мовиться, плюнула на все і поїхала жити в ялівцеві ліси назавжди.

Історія Єви здається неправдоподібною. Успішний медичний працівник, багатодітна мати, і раптом… кинула все і стала жити «дикуном». Та й виглядає вона набагато молодше за свої роки, грамотно розмовляє, любить дітей і тварин.

— У мене мало одягу, немає стільникового телефону і продуктових запасів. Майже ніколи немає грошей. Але я щаслива тим, що я маю, — запевняє Єва. — Енергетика справжньої природи, моря, лісу дає мені більше, ніж всі блага світу.

Як старожил Утриша, Єва стежить за порядком: змушує відпочиваючих прибирати мішки зі сміттям, влаштовує неабиякі скандали тим, хто насмілюється зрубати для розведення багаття сухі гілки «червонокнижного» ялівцю.

— Ти можеш мені не вірити, — каже Єва, — але я завжди гостро відчуваю, коли тутешнім деревам роблять боляче. У мене ломить руки і ноги, викручує поперек, я можу злягти з диким головним болем просто тому, що хтось із відпочиваючих образив мій ліс.

З травня до середини жовтня Єва живе на березі моря. Потім переміщається в гори «на зимовище» — так називаються хатини, в яких корінні мешканці проводять холодні місяці року.

— Взимку нас залишається людей 10-12. Ми всі по-сусідськи підтримуємо один одного, — розповідає Єва. — Раз на місяць беру рюкзак, одягаюся тепліше і йду по кам’янистому пляжу до селища Великий Утриш, там сідаю на автобус до Анапи і на міському ринку купую собі все необхідне для життя.

Де Єва бере гроші, залишається загадкою. Так само, як і те, чи спілкується вона зі своїми дітьми, де вони зараз, чим займаються, чи відвідують її. Втім, під сумнів можна поставити і слова Єви про її вік, кількості років, які вона прожила на природі. Жінка старанно робить вигляд, що не чує моїх уточнюючих питань, і наполегливо переводить розмову на свою улюблену — про ліс, глибоке синє море і чисте повітря, які зробили її щасливою.

Антон: «Відчуваю себе потрібним»

З Антоном ми зустрілися на «великій землі», а точніше — біля селища Великий Утриш, куди молодий чоловік вибрався на заробітки.

— Я сам з Тюменської області. Про Утриш дізнався півроку тому. Автостопом добрався сюди і живу вже два місяці. Приїхав з одним рюкзаком за плечима. А тепер уже у мене є все, що потрібно для життя на березі моря, — намет, посуд. І навіть якась робота, щоб гроші водилися.

Антону 25 років. Він сидів у в’язниці за трьома статтями — за крадіжку, викрадення і розбій. Хлопець скаржиться, що на «великій землі» не може знайти роботу. За фахом він автослюсар, але всі його судимості безпосередньо пов’язані з машинами, тому трудитися в автомайстернях він не зможе ще кілька років.

— А більше мене нікуди не беруть, — розводить руками молодий чоловік. — Зате на Утриші я допомагаю людям — збираю заявки щоранку і їжджу в селище за покупками, допомагаю недосвідченим туристам розпалювати вогнище. Коли є настрій, співаємо з пацанами пісні під гітару на селищній набережної. Люди дають нам гроші за хорошу музику.

Антон розповідає, що все життя нікому не був потрібен. Батьки не займалися його вихованням. Дружина, яка народила йому сина, виявилася зрадницею і тепер не дозволяє хлопчикові бачитися з батьком. Роботу знайти складно.

— Утриш дав все, чого мені бракувало для щастя, — говорить Антон, — за кілька місяців у мене з’явилися друзі з багатьох міст. Люди раді моїй допомозі: вони запрошують мене на сніданок, обід і вечерю, просять заспівати для них. Я раніше не знав, що десь у світі є місце, де я зможу знайти себе.

Антон проведе зиму в Краснодарі у приятелів з Утриша, а навесні повернеться у лагуну, як він розраховує, вже назавжди.

Неправильних життів немає

Історії Єви і Антона незвичайні. Можливо, хтось захопиться силою їхнього духу, а хтось, навпаки, вважатиме безвідповідальними… Може, вони пішли найбільш легким шляхом відмови від проблем, з якими звичайні люди стикаються щодня? Психолог бізнес-центру «Авалон» Сергій Федченко пояснив, чому не варто скептично ставитися до людей, які відмовилися від традиційних соціальних цінностей:

— Правильних і неправильних життів немає. Єва і Антон взамін турбот, якими щодня спантеличувало їх суспільство, вибрали життя на Утриші. Обрали для себе те існування, яке зробило їх потрібними світу, а значить, щасливими. Обидва вони пройшли непростий життєвий шлях, сьорбнули чимало поневірянь і горя. Не вважаю їх бомжами або зломленими людьми. Я бачу в них інтерес до всього, що їх оточує, прагнення до гармонії і неприйняття сучасного темпу життя.

У кожного з нас на вибір життєвого шляху впливають виховання і обставини. Одні будуть будувати кар’єру, створювати сім’ю і піднімати дітей. Інші — зустрічати світанок на березі моря, стежити за чистотою лісу і вчити друзів розводити багаття. У кожного свої уявлення про щастя, і всі вони правильні.