З погляду Вашингтона, конфлікт на Україні стабілізувався. Всупереч кільком угодам про припинення вогню, бої на лінії фронту ніколи повністю не припинялися. Проте інтенсивність бойових дій помітно знизилася, і російські військові зі своїми сепаратистськими союзниками вже півроку не вживають масованих наступів. Оскільки російський президент Володимир Путін не виявляє бажання вивести свої війська зі сходу, багато хто тепер сподіваються на заморожування конфлікту, тобто на те, що кровопролиття припиниться навіть у відсутність формального політичного врегулювання, а це дозволить Києву проводити реформи, відновлювати економіку та інтегруватися з Європою. Такий результат, заявив у лютому в своїй статті в Foreign Affairs депутат німецького бундестагу Рольф Мюценіх (Rolf Mützenich), повинен задовольнити Захід.

Ці надії породжують потенційно небезпечну благодушність і самозаспокоєність з приводу кризи. Насправді, заморожений конфлікт це самий малоймовірний результат для України на середньострокову перспективу. Набагато ймовірніше те, що Росія за допомогою сили намагатиметься досягти врегулювання на своїх умовах. Ці умови передбачають, що утримуваний повстанцями Донбас знову увійде до складу України, але при цьому русофільські регіони будуть наділені непомірно великими повноваженнями у сфері національної політики. Отже, замість того, щоб наполягати на сценарії замороженого конфлікту, який навряд чи коли-небудь матеріалізується, Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і Україна повинні робити все можливе для зведення до мінімуму економічних і людських втрат від більш ймовірних сценаріїв.

Російський ендшпіль

Легко зрозуміти, чому сценарій замороженого конфлікту здається привабливим нинішній владі в Києві. У разі реалізації такого сценарію контрольований сепаратистами Донбас буде по суті справи відрізаний від решти країни, а лінія фронту в цьому конфлікті де-факто перетвориться на кордон. У результаті такого поділу Донбас втратить свій вплив на українську національну політику, в силу чого Москва теж позбудеться важелів впливу на Київ. Тим часом, Росія буде змушена оплачувати витрати щодо масштабного відновленню Донбасу, яке необхідне для того, щоб запобігти соціально-економічного краху її нового протекторату.

Але такий сценарій малоймовірний, тому що заморожений конфлікт неприйнятний для Москви. Мета Росії — оформити повноваження русофільських регіонів у новій конституційній структурі, щоб наділити в законні рамки свій вплив на Київ. Отже, відрив цих регіонів від решти частини країни буде рівноцінний визнанню поразки.

Треба сказати, що Москва зробила цілу низку кроків для недопущення такої розв’язки. Так, російський наступ в Донбасі наприкінці січня привів не до захоплення нових земель, а до угоди Мінськ II, в якому в центр процесу вирішення конфлікту поставлено питання про настільки бажані для Москви політичні перетворення на Україні. Ця угода передбачає проведення виборів до місцевих органів влади в Донбасі, відновлення економічних зв’язків між контрольованими повстанцями регіонами і іншою частиною країни, а також здійснення узгодженої з сепаратистами конституційної реформи, яка дасть контрольованим повстанцями територіям широку автономію у складі України. Згідно з положеннями угоди, найважливіша поступка Росії, якою є повернення Києву контролю над російсько-українським кордоном, обумовлена тим, що він повинен внести такі зміни до конституції.

Поки політичний процес, передбачений Мінськими угодами, йде не так, як хотілося б Москві. Наприклад, місцеві вибори не відбулися, а замість цього Київ 17 березня прийняв положення, через яке провести такі вибори стає неможливим. У ньому в якості умови надання більшої автономії та проведення виборів на місцях висувається вимога про виведення незаконних збройних формувань з України (імовірно, це самі сепаратисти і російські регулярні війська).

Більше того, Київ не консультувався з сепаратистами з питання проведення місцевих виборів, як це передбачено Мінськими угодами. Встановлені ним райони, де передбачається посилення місцевої автономії, не відповідає територіальним завоюванням сепаратистів за минулу зиму. У першу чергу, це Дебальцеве. Хоча український президент Петро Порошенко скликає 25 жовтня вибори до місцевих органів влади в масштабах всієї країни, він сказав, що в сепаратистських регіонах вони не відбудуться. Тим часом, сепаратисти оголосили про свої плани провести власні вибори тижнем раніше.

Не реалізовані і економічні поступки, на які Київ погодився в Мінську. Україна ввела економічну блокаду проти сепаратистських районів і відмовляється виплачувати людям що живуть там пенсії та надавати інші соціальні послуги. 11 червня Порошенко оголосив, що економічні зв’язки з підконтрольними повстанцям територіями будуть відновлені тільки тоді, коли Україна повністю візьме під свій контроль зовнішні кордони. А 17 червня Київ пішов ще далі, посиливши блокаду Донбасу, в результаті чого туди можуть надходити тільки гуманітарні вантажі.

Конституційні реформи теж йдуть не так, як хотіла Москва. Оголошені Порошенко 1 липня реформи включають положення про децентралізацію в масштабах всієї країни з делегуванням місцевим керівникам низки повноважень, таких як контроль над бюджетом та планування економічного розвитку. Але єдина згадка про Донбас полягає в тому, що питання про посилення автономії в цьому регіоні буде визначатися окремим законом, прийнятим у вересні 2014 року. Далі, українська влада не консультувалася з сепаратистами з питання реформ. Закон був прийнятий у першому читанні 31 серпня, викликавши хвилю обурень з боку націоналістів. Остаточне голосування по ньому буде проведено цього року пізніше.

США і ЄС підтримують український уряд в тому, що він не може вести переговори з сепаратистами, поки не відбудуться легітимні вибори і не буде повною мірою дотримуватися припинення вогню. Вашингтон і Брюссель вітають запропоновані Україною конституційні реформи, називаючи це демонстрацією прихильності Києва Мінським угодами. Але схвалення Заходу мало що значить. Найважливіший фактор у визначенні перспектив української кризи — це те, як Росія оцінює політику України. Судячи з усього, оцінює вона її негативно. Російське Міністерство внутрішніх справ засудило запропоновані поправки до конституції, а Путін зажадав від Києва провести прямі переговори з сепаратистами навіть без офіційно визнаних виборів і повного припинення вогню.

Реформи за допомогою сили

Оскільки Москва цілком очевидно незадоволена результатом мінського переговорного процесу, вона напевно зробить певні дії, щоб змінити існуючий стан речей. Єдине питання, що це будуть за дії. Загалом, тут є дві можливості, і обидві передбачають застосування сили, а також приведуть до значних економічних і людських втрат на Україні.

Перший сценарій це затягування або незначне посилення військових дій: не війна і не мир, а ретельно вивірений і відкалібрований тліючий конфлікт без серйозної ескалації. При такому сценарії бойові дії виснажать політичний капітал українських властей, і Київ виявиться не в змозі проводити важливі економічні та політичні реформи. Москва застосує економічні заходи, такі як відключення газу, щоб зберегти хаос в українській економіці. У цій ситуації мало хто з інвесторів ризикне повернутися на Україну. При такому сценарії Росія буде ретельно вивіряти і регулювати напруження бойових дій, щоб не викликати потужну відповідну реакцію Заходу у вигляді додаткових санкцій чи військової допомоги Києву, роблячи ставку на те, що санкції ЄС з часом видохнуться. Коротше кажучи, це буде війна на виснаження, в якій Москва з часом переможе.

Такий сценарій передбачає повну впевненість Москви в тому, що час на її боці, і що Росія володіє тим стратегічним терпінням, яке необхідно, щоб почекати і добитися перемоги. Але не слід розраховувати на те, що в Москві гору візьмуть тверезі уми, адже Кремль з самого початку кризи здійснював необдумані і поспішні вчинки, наприклад, вторгся в Крим через буквально кілька днів після повалення українського президента Віктора Януковича. Отже, другий можливий сценарій це потужна ескалація воєнних дій.

З початку кризи Росія вже двічі доводила, наскільки успішною є її тактика ескалації. Це було в кінці серпня 2014 року і в кінці січня 2015 року, коли Москва різко посилила підтримку і допомогу сепаратистам Донбасу. Обидва рази Порошенко довелося просити про мир, результатом чого стали мінські домовленості. Безумовно, в ескалації є свої ризики. Так, Захід може посилити санкції або поставити на Україну смертоносну зброю. Але Москва з початку кризи не дуже-то звертає увагу на такі ризики, і цілком можливо, що в майбутньому в її поведінці нічого не зміниться.

Довгострокові наслідки цих двох сценаріїв досить схожі. При реалізації будь-якого з них Україна буде змушена вдруге включити до свого складу Донбас на російських умовах. Іншими словами, Києву доведеться йти на поступки, такі як надання автономії сепаратистським регіонам і негайне припинення блокади. При цьому Росія піде тільки після того, як переконається в міцності врегулювання. Ключова різниця між двома сценаріями цей час: при першому сценарії ендшпіль настане через місяці і навіть роки, а при другому це відбудеться, як тільки Путін віддасть наказ. В любому випадку, страждати будуть українці: будуть нові смерті і руйнування на сході, українська економіка буде і далі сповзати вниз, а обіцянки Києва про проведення реформ і наведення ладу в державному управлінні будуть все більше схожі на марнослів’я.

Пошук взаєморозуміння

Оскільки в будь-якому випадку єдино прийнятний вихід із кризи для Москви це реалізація Мінських угод на російських умовах, і оскільки вона хоче і може домогтися такого результату за рахунок застосування сили, було б розумно подумати про досягнення цього результату без зволікань, щоб уникнути нових страждань, жертв і руйнувань. На практиці це вимагатиме від Києва зняття блокади з контрольованих повстанцями територій, згоди на проведення місцевих виборів, а також надання сепаратистським регіонам більшої самостійності. А представникам влади доведеться вступити в прямі переговори з сепаратистами.

Це гірка пігулка, і проковтнути її уряду буде непросто. Більше того, заворушення в Києві наприкінці серпня, почалися у відповідь на перший тур голосування в парламенті за запропоновані Порошенко конституційні реформи, нагадали про те, що така політика послабить уряд і може навіть призвести до націоналістичного державного перевороту. Але це необов’язково. Порошенко і західні представники можуть послабити негативну внутрішню реакцію, почавши публічну дискусію про конфлікт в іншому ракурсі.

З тих пір як був скинутий Янукович, американські та європейські офіційні особи підкреслюють легітимні, і тим не менш, максималістичні цілі для України та її майбутнього. Наприклад, вони закликають повністю відновити її територіальну цілісність і різко засуджують російську агресію. Порошенко та інші високопосадовці українські керівники виступають з ще більш радикальних позицій, називаючи сепаратистів терористами і навіть порівнюючи підконтрольні їм території з Мордором — царством зла з романів Толкієна. Тому не дивно, що багато політично активних українців вважають неприпустимим йти на компроміси. До цього поки не закликав жоден громадський діяч на Україні. Але більшість українців як і раніше віддають перевагу врегулюванню шляхом переговорів. Тому Захід і Україна можуть бути впевнені в тому, що хоча пошуки такого врегулювання в найближчій перспективі являють собою поступку, вони допоможуть їм зберегти свої довгострокові переваги. Насправді, Росія володіє перевагами тільки на полі бою; а тому, коли бойові дії припиняться, і суперництво перейде в сферу політики і фінансів, переваги м’якої сили України та Європи стануть очевидні. Зміни в риториці можуть і не усунути повною мірою перешкоди на шляху до такого компромісу, але без них компроміс взагалі буде неможливий.
І все-таки визначальним чинником у конфлікті на українському сході на найближчу перспективу буде поведінка Росії, а не західна військова допомога і не реформи на Україні. А це поведінка, у свою чергу, буде визначатися тим, якою мірою Москва вважає, що ситуація в Донбасі розвивається у бажаному для неї руслі. Маючи це на увазі, Сполучені Штати і їхні європейські партнери повинні зосередити зусилля на пошуку взаєморозуміння між Києвом і Москвою. Якщо вони не зроблять цього, наслідки для України будуть катастрофічними.

Оригінал публікації: Forcing Kiev’s Hand