У списках обов’язково знайдуться молоді хлопці та дівчата з розумними, спокійними обличчями. Ті, за якими нехай невеликі, але реальні справи в громадському секторі, за часів Майдану або волонтерська діяльність після

Залишилося всього кілька днів до 25 жовтня, а ви не знаєте, за кого голосувати? Це нормально. Так можуть сказати все думаючі люди країни. Це тільки тим, хто сприймає вибори, як атракціон небаченої щедрості, легко: хто більше «дав», «побудував», «відкрив», «розважив» — тому і віддам голос.

Це в принципі безглузді вибори! Їх би взяти і скасувати, як співалося в популярній пісні. Вони, з одного боку, дуже важливі, так як потрібно в черговий раз перезапустити місцеве самоврядування, обране за часів Януковича. А з іншого — сам виборчий закон і практика кампанії вказують на те, що нічого доброго нас не чекає. І гасло про життя «по-новому» сприймається як цинічна насмішка.

Якби люди, що прийшли до Верховної Ради на крові загиблих, були хоч трішки совісні і розумніші, вони б зробили ті деякі радикальні перетворення, здатні змінити суть вітчизняної політики! По-перше, вхід в місцеву політику повинен бути якомога простішим і дешевим.

Не повинно бути ніякої монополії «загальнонаціональних» партій-монстрів з необмеженим і не дуже прозорим фінансуванням. А варто було б передбачити можливість створення, як у Польщі, місцевих передвиборчих об’єднань (там це називається «акція виборча»), які збирають під свої прапори небайдужих активних громадян.

Не повинно бути телевізійної політичної реклами, яка виводить за дужки політичного процесу менш платоспроможних і не мають власного або дружньо-олігархічного ресурсу. Ніжками, панове кандидати! Ніжками треба обходити свої округи, дзвонити в кожен дверний дзвінок, вставляти листівку в дверну щілину і вислуховувати все, що політики заслуговують, через так і не відкриті двері.

Жорстка прив’язка до партій, неможливість сформувати локальні передвиборні ініціативи з авторитетних громадських діячів, які не бажають грати за правилами політичного гардемиру, — це помилка. Сьогодні, як ніколи, треба було пустити в місцеві ради, взагалі в політику, як можна більше людей з вулиці

Не повинно бути, принаймні на найближчі роки, ніякого виборчого порога. П’ятивідсотковий бар’єр, встановлений для того, щоб полегшити створення коаліції і відсікти всяку політичну «дрібницю», — це працює в країнах з давніми виборчими і взагалі демократичними традиціями. У нас це відсіває ще на старті всіх, хто не має олігархічного фінансування. З ходу набрати вагу, як у парламентських грандів, дуже складно. І замість оновлення влади знизу ми бачимо відверте підгнивання. Парламентарії масово відправили до місцевих рад своїх помічників і членів сімей.

Пам’ятаю найперші в новітній історії демократичні вибори — до Верховної Ради УРСР навесні 1990-го. Незважаючи на протидію комуністичного апарату, повна відсутність досвіду проведення кампаній і вельми скромні фінанси тодішня демократична опозиція змогла дати рішучий бій досвідченим гравцям з номенклатури. Роком раніше комуністи могли «фільтрувати» кандидатів через сито виборчих комісій, які вирішували, варта людина бути представленою у бюлетені чи ні. «Сито» прибрали, і свіжий вітер вніс в політику безліч, більше сотні, нових людей.

Вчорашній політв’язень і кочегар В’ячеслав Чорновіл, звичайний інженер Іван Макар, який прославився заявою про пам’ятник Бандері, який незабаром буде встановлено у Львові, письменники і вчорашні студенти, активісти громадських організацій, «неформали» — екологісти, активісти Товариства української мови, радикали з Українського Гельсінської спілки — всі вони опинилися в парламенті виключно тому, що поріг входження у велику політику був відносно низький. І при великому бажанні і невеликих ресурсах переступити двері Верховної Ради і увійти вже до Верховної Ради виявилося цілком реально.

Сьогодні, як ніколи, треба було пустити в місцеві ради, взагалі в політику, як можна більше людей з вулиці. Чим більше пасіонаріїв воюватиме за бюджет, дороги, парки, велосипедні доріжки, системи освіти та охорони здоров’я — тим менше буде бажаючих кинути гранату в парламент або влаштувати безглузду істерику в інтернеті.

Нині існуюча партійна система схожа на фейк. Всі знають, що фактично немає, приміром, партії «Блок Петра Порошенка», «Солідарність». У неї є, звичайно, всі формальні атрибути: свідоцтво про реєстрацію, печатка, партійна газета, але от осередків і рядових членів немає. А пам’ятаєте, була така партія «Народний фронт» з інтелектуальними і мужніми профілями на білбордах? Була й немає. Втім, і не було. Був список людей, об’єднаних метою отримати мандат за всяку ціну, і придумане гасло — «Сильна команда для складних часів». З тих пір «часи» стали ще складніше — війна, окупація, економічний і соціальний тупик, а люди зі списку приміряють інші білборди.

І все ж, за кого голосувати? Я б дав просту пораду: витратити час, зайшовши на сайт Центрвиборчкому, і знайти максимум інформації про тих, хто балотується на вашому окрузі. Їх буде кілька десятків. Відразу відсікти тих, хто найголосніше обіцяв дурниці — «врятувати країну», «контрактну армію», «справедливі тарифи», словом все те, що не відноситься до компетенції місцевих рад. Залишаться якісь каламутні типи, які незрозуміло звідки взялися, і одиниці тих, хто йде до рад працювати. Як правило, це молоді хлопці та дівчата з розумними, спокійними обличчями. Ті, за якими нехай невеликі, але реальні справи в громадському секторі, за часів Майдану або волонтерська діяльність після.

Складні муки вибору. Але голосувати необхідно – за цим майбутнє наше и наших дітей.