Автор проектів про українців та війну розповів, як вдалий плакат може подолати інформаційну стіну

Подивитись всі дописи у розділі: Культура. Розміщено: 19.03.2016 в 21:19.
Автор проектів про українців та війну розповів, як вдалий плакат може подолати інформаційну стіну

Молодий київський кінорежисер, кліпмейкер, автор популярних постерів про війну, мужність українських бійців та гідність Андрій Приймаченко був одним із перших, хто вийшов на львівський Євромайдан. Після початку війни на Сході він почав створювати зворушливі стрічки та плакати про українських вояків.

Режисер розповів кореспонденту про особистий шлях воєнної творчості й про те, яким чином мистецтво може допомогти під час війни.

‒ Андрію, як і чому почав займатися кінорежесурою та іншими творчими проектами?

‒ Улюбленим подарунком дитинства у мене були книги. Дуже любив читати, особливо фантастику та фентезі. А то такий жанр, який понад усе задіює уяву. Мені дуже подобалось, як за допомогою слів можна створювати картинки в уяві людей. І у ранньому підлітковому віці вирішив спробувати себе у писанні. То дуже з натяжкою можна назвати письмом, швидше – графоманією. На хвилі цього захоплення я ще у 2003-му створив перший україномовний сайт про фентезі та фантастику «Химера» (зараз його вже немає) та перший в Україні форум на літературну тематику (ЛітФорум, зараз уже теж недоступний). Потім я спробував заробляти на «словесній» діяльності – моя перша стаття у співавторстві вийшла у 2004-му. Списавши кілька сотень тисяч знаків графоманства та опублікувавши кілька статей, я собі подумав, що оті «картинки» легше зняти на камеру, аніж описати словами. Я дуже сильно помилився тоді, але що вже поробиш.

‒ Попри те, що ти навчався у США і мав шанси займатися режесурою там, де вона перспективніша, ти повернувся в Україну і робиш це тут. Чому?

‒ Це запитання я чув безліч разів і щоразу я намагався придумати нову відповідь на нього. У цьому процесі я зрозумів, що найправдивіше буде відповісти так: повернувся, бо тут мій дім.

‒ Пам’ятаю, ти був одним із перших, хто вийшов на львівський Євромайдан. Поділися спогадами…

‒ Усе почалося з того, що повернувшись з пар, у стрічці FB я побачив фотографію Сашка Аргата, який тримав невеличкого прапора ЄС на Майдані. Миттєво поширив це на своїй сторінці, от тільки було якесь тривожне відчуття. Відчуття, що мене знову киданули, що ще кілька днів і ми знову де-юре будемо Росією (бо де-факто ми тоді й так були Росією і ще до сих пір у своїй масі є Росією).

Дуже добре пам’ятаю слова, які сказав тоді своєму сусідові: «Суто гіпотетично, якщо я запропоную тобі прямо зараз вийти на Майдан, ти погодишся?». Він погодився. Я ‒ киянин і навіть приблизно не уявляв, де у Львові є щось схоже на Майдан. Але про це я вже думав потім, бо спочатку потрібно було зібрати одногрупників і показати киянам, що вони не одні. Це ми й зробили. Уже за рік я випадково знайшов відео, відзняте Катериною Гладкою, яка була з нами у той вечір. Змонтував його і залишив в історії.

‒ Розкажи, яким був перший проект про Майдан, а потім АТО?

‒ Під час Майдану я більше був учасником, аніж творцем. А процес творчості усе ж таки вимагає мінімальної відстороненості. З майданівських проектів, які зрезонували у суспільстві, можу виокремити «Обличчя українського терору» (спільно з Сашком Ком’яховим). Активніше творчо реагувати на події я став з початком війни з Росією. Проект «Українська Весна» з’явився 13-го квітня 2014 року. Саме у той день я дізнався про загибель офіцера «Альфи» на підступах до Слов’янська. Якщо згадати той час, то ставлення суспільства до силових структур було украй негативне. Мені здалось, що це є не зовсім справедливо.

Я також розумів, що у круговерті подій, які насувались, ім’я цього «альфівця» забудуть. І це мені видалось ще більш несправедливим. Довго думав над тим, що написати на цьому зображенні. Я прибрав усі зайві слова і вийшло таке: «Генадій Біличенко. Загинув у бою, захищаючи Україну». Потім ініціативу записування імен українських героїв підхопили інші організації, які мають кращий доступ до інформації з фронту.

‒ Ти зняв чимало роликів та створив десятки плакатів. Яка з цих робіт особисто для тебе найбільш щемлива і важлива?

‒ «Вас тут не стояло». То важко назвати якимись плакатами. Швидше, серією мережевих мотиваторів. Коли я дізнався про те, що одесити ушкварили другого травня, я направду не міг це повністю усвідомити. Українці виховані таким чином, що з усім треба миритись, перетерпіти, забазарити.

Нічого проти мирного вирішення проблем не маю, але коли ворог приходить тебе вбивати, його потрібно вбити першим. Що одесити й зробили. Тепер там не падають цивільні літаки та по одеських околицях не стріляє артилерія. А є міста, на в’їзді до яких у той час стояли жіночки з іконами та хрестами і не пускали українських силовиків. Тепер там відомо що відбувається. Усе має свої причини та наслідки. Одесити показали усій Україні найголовніше – прийшов час визначатись: де свої, а де чужі.

‒ Коли ти зібрав усі свої роботи у проект «Передова»? Розкажи про історію ініціативи.

‒ Передова – це назва мого особистого сайту-портфоліо, який я створив ще у 2008-му році. Тоді ми справді були однією великою «єдіною страною»: від Карпат до Сахаліна (чи шо там у єдіной страни на Сході?). Мало хто тоді робив якісь творчі проукраїнські проекти і мені чомусь так по-максималістськи захотілось назвати свій сайт «Передова» (окрім того, дуже вдала транслітерація, без двозначних прочитань).

Це вже зараз мені закидають, що я, мовляв, піарюсь на цій тематиці. Тоді з мене хіба насміхались – «кому це треба?». Окрім комерційних проектів я приділяв багато часу соціальним проектам: зокрема відео про збройні формування України (у співпраці з Українським Мілітарним Порталом) – тоді мені теж казали «да кому эта армия надо, займись чем-нибудь полезным».

‒ Яка мета твоєї «плакатної» творчості? Для чого ти це робиш?

‒ Плакатне мистецтво – це авангард інформаційної політики під час війни. Особливість хорошого плакату – це інформація з гострою подачкю (тобто такою, яка не лишає байдужим) та швидким сприйняттям. Зараз потік інформації надто сильний і це природньо, що сприйняття аудиторії послаблюється, люди абстрагуються від того всього.

Плакат може подолати цю стіну і донести правильну інформацію у правильний час. Ще своєю діяльністю я хочу заохотити художників (бо я не є художником) займатись цією тематикою.

Якось уже так склалось, що українські митці у своїй більшості чи то бояться, чи то просто абстрагуються від цих тем. Мовляв, «мистецтво поза часом». Ну не знаю, я не поділяю таких думок. Їх я не критикую. А ті художники та ілюстратори, які зараз працюють у цьому напрямку, вони дуже круті, і я переконаний, що про них одних уже можна писати та видавати книгу: Андрій Єрмоленко, Славко Пащук, Сашко Ком’яхов, Олексій Бондаренко.

‒ Судячи з плакатів та інших робіт у тебе відверто патріотична позиція. Як ставишся до усіх подій, що відбуваються?

‒ Про людей з Донеччини та Луганщини я думаю так само, як і про людей з Львівщини та Станіславівщини – мудаки та неповажаюча себе бидлота є всюди. Інша справа, що на Донеччині та Луганщині проактивних та думаючих людей чомусь виявилось менше та й близість до духовних скрєпів Єдіной дала своє знати. Нагадаю урок Одеси: прийшов час визначатись – де свої, а де чужі. Бо такого, як раніше, уже не буде. Хочеш бути росіянином – широкі простори матушкі Росії чекають тебе. Хочеш бути українцем – круто: живімо разом, творімо разом, будьмо разом.

Не володіючи усією інформацію, дуже важко довіряти комусь, чи ні. Але важко заперечити той факт, що такого уряду у нас ще не було. Так, все стається не так швидко, як нам би хотілось. А ми самі своє життя реформували якось? Почали економити воду, газ, електроенергію? Почали займатись спортом, читати, розвиватись?

Так, від влади багато чого залежить. Але Яценюк не прийде до вас додому і не вимикатиме світло за вами, коли воно вам не потрібне.

‒ Що це за історія з Міністерством інформації? Ти наче пропонував їм свої послуги.. Яким чином хотів співпрацювати і що з цього вийшло?

‒ Окрім Міністерства інформації я мав контакти ще з кількома державними структурами. На жаль, там дуже совкове розуміння того, навіщо потрібні інформаційні проекти. Ставлення до плакатів та відео там – як до якихось розваг, як до чогось несерйозного.

Натомість з Міністерством інформації ведемо плідні перемовини щодо проектів, які би ми могли разом реалізувати. Критика Міністерства інформації зрозуміла – не видно діяльності тощо. А ви колись мали контакти з державними структурами? Легко вони йдуть на щось іноваційне? Так от Міністерство інформації якраз з такою ситуацією зараз і зіштовхнулось.

‒ Одна з найпопулярніших твоїх соціальни реклам «Ти-українець!» Коли і як створена робота?

‒ Створена вона була у 2012-му році як реакція на популярну у суспільстві думку, що «та шо ми українці взагалі можемо, хахли якісь». Молодь не знала своєї історії, своїх досягнень. Молоді люди хотіли асоціювати себе з кимось успішним: європейцями, північноамериканцями, тощо. Але аж ніяк з українцями. Так і виникла ідея цього відео – показати молоді, що бути українцем – це не соромно.

‒ У тебе була нагода поспілкуватися з бійцями АТО? Вони щось знають про твою творчість?

‒ З кількома бійцями спілкуюсь у фейсбуці, з одним – телефоном. Про мою та моїх колег творчість вони дуже навіть в курсі, їм подобається. Одному бійцеві я допомагаю монтувати відео з фронту, які він викладає на свій ютюб-канал (таких солдатів у нас не багато).

Це спілкування допомагає тримати контакт з реальністю, хоч вони й не діляться зі мною якимись тактичними даними. Важливішим для мене є розуміти, що вони відчувають, що робиться у них в голові.

‒ Ти якось писав, що хотів створити кліп на пісню «Скрябіна». З ким ще мрієш попрацювати?

‒ Індустрія музичних відео зараз, на жаль, у свої масі звелась до кривляння виконавця на камеру. Цікаві ідеї наштовхуються або на страх виконавця експериментувати, або на відсутність коштів на реалізацію. Творчість «Скрябіна» була простою (у хорошому значенні цього слова) і не потребувала «кривляння» на камеру.

З українських виконавців мені близька творчіть «Тартака», «Крихітки», «От Вінта». З ними би хотів працювати.

‒ Які плани на творчість і на професійне майбутнє?

‒ З точних планів – закінчити Магістерську програму Школи Журналістики УКУ. А далі побачимо.

Розмовляла Оксана Януш

Обговорити статтю на форумі



Loading...
©  Новини України на Rivnist.In.Ua - незалежний погляд на новини в Україні та світі, зокрема: політика, суспільне життя, економіка, кримінал, події, спорт, культура.  2010-2015