Святослав Лазор – студент, який живе справді повним життям. Він займається спортом, подорожує, грає на акордеоні, гітарі та фортепіано, проводить екскурсії Львовом. А минулого року Святослав став наймолодшим українцем, який проїхав на велосипеді 2200 кілометрів, перетнувши Україну із крайньої західної точки до крайньої східної точки.

– Святославе, з чого розпочиналася твоя мандрівка?

– Усе починалось із задуму, який виношував кілька років. Тож на четвертому курсі подумав, собі «Як не зараз, то коли?». Мандрівка починалася з блокноту, найперший запис у якому і дав назву усій подорожі «Від Сяну до Дону на велосипеді».

– Які найцікавіші пригоди спіткали тебе в дорозі?

– Уся моя подорож – це суцільні несподіванки… Цікава пригода спіткала у перший же день на трасі неподалік м. Чоп. Вже сутеніло й потрібно було десь заночувати. Продираюся через хащі обабіч дороги з надією розкласти намет, а там… могили, хрести. Спати перехотілось…

Біля м. Єнакієво Донецької області мною зацікавились працівники ДАІ. Але в доброму розумінні цього слова. Запропонували навіть теплий прийом у райвідділі. Після чого взяли в мене номер телефону і ще три дні, аж доки не доїхав до східного кордону, щодня телефонували мені й питали чи зі мною все гаразд. Така гостинність зруйнувала всі мої стереотипи щодо міліції.

По дорозі з Чернівців на мій напис «Ужгород – Луганськ експрес» зреагував чоловік, що їхав у відрядження. Він дав мені номер телефону свого знайомого в Луганську. Тому я ще з шостого дня подорожі вже знав, де заночую в Луганську.

– Як ставилися до твоїх намірів близькі та люди, що зустрічалися на шляху?

Розповів про свої плани щодо поїздки лише найближчому другові, бо, зрозуміло, що жодні нормальні батьки не відпустили б свою дитину в таку далеку дорогу. Тим паче одного. 1 липня біля містечка Богуслав подзвонила мама. Мусів заспокоїти її, що мандрую не сам.

Пересічні люди здебільшого дивувалися, не розуміли. Дехто навіть крутив палець біля скроні.

– Де доводилося заночовувати?

У Західній Україні в мене багато знайомих, тому перші чотири дні ночував у них. Далі просився на ночівлю до людей в селах. Одну ніч провів у Лядовецькому монастирі на Вінничині.

Саме тут і зустрів найбільш духовну людиною, яку я коли-небудь бачив. Це був монах на ім’я Пантелеймон. Коли я переступив поріг його дому, то був дуже здивований скромними умовами життя та величезною бібліотекою. Книгами зайнятий практично весь вільний простір у кімнатах. Монах за фахом хірург. Окрім того, має історичну освіту та займається археологією. Цікавиться географією, біологією, хімією, збирає лікарські трави.

Останню ніч провів у сім’ї з Дагестану, де мене прийняли як рідного. Нашим дівчатам є чого повчитися у цієї скромної господині, матері трьох дітей… І мова не про одяг, звичаї чи релігію, а про культуру поводження в суспільстві…

За весь період веломандрівки лише чотири рази доводилося ночувати в наметі.

– Що було для тебе найважчим?

Кіровоградська область давалася найважче з психологічної точки зору. Адже їхати доводилося у 35-40-градусну спеку. Скрізь рівнина: видимість дороги більше 40 кілометрів, краєвиди одні й ті ж – суцільні поля, десь-не-десь дерево, сіл немає, траса, води ніде набрати… За весь час поїздки лише два-три дні падав дощ. Та й то до обіду випогоджувалося і знову пекло сонце.

Після того, як переїхав Дністер, впадає в очі різниця між рівнем життя людей. На Західній Україні люди краще живуть за рахунок заробітчан і туристів. У степовій Україні такого немає.

Падав дощ, і я був дуже стомлений, бо проїхав за день 183 км. Мокнути цілу ніч не хотілося, тому довелося ще 16 кілометрів їхати до найближчого села. Зайшов у перший же двір: похилений сарай, старенькі двері – все ледь тримається. Господиня розповіла, що живуть лише на пенсію…

Після ночівлі на Кіровоградщині вирішив придбати собі на сніданок молока. Зупинився біля двору, купив, присів, почав їсти… Сивочола господиня впізнала мій «западенський» акцент і покликала сусідку, яка торгувала домашнім хлібом. Як виявилось, сусідка пенсіонерки пані Галя родом із Львівщини (с. Гірське, що за 25 км від Стрия), де залишився рідний брат. Живе на сході вже понад 40 років і ніяк не може приїхати на батьківщину, бо важко відірватися від сільських клопотів. Прощалися зі сльозами на очах. Господиня забігла до хати й винесла ще теплий хліб: «Передавай привіт нашим…»

– Які висновки ти зробив для себе в результаті велотуру?

Для мене основна мета поїздки – це пізнати Україну такою, якою вона є. Можна було поїхати київською трасою (близько 1600 км, замість 2200) за 8-9 днів, але суті така подорож не мала б. Тому я спеціально обрав шлях, що пролягав через невеликі містечка та села, щоб якомога більше поспілкуватися з людьми. У результаті я зробив висновок, що незалежно від того, захід це чи схід – хороші і гостинні люди є скрізь. І не має значення, де ти живеш і якою мовою спілкуєшся, – Україна у нас одна. Краще взагалі не дивитись телевізор, а самому подорожувати й відкривати для себе світ.

Рихліцький Володимир