Музичне шоу «Голос» («Перший канал») залишається найпопулярнішою телепрограмою у Росії. Ми розпитали одного з наставників — Діму Білана — про його роботу на проекті.

«Не дорослішаю, а старію»

— Уявляєте, скільки б ви втратили, якби не було «Голосу»?

— Наберуся сміливості і відповім так. Напевно, кожен раз, коли відбувається значуща, яскрава подія, як то: отримання першої премії, першого почесного звання, — ти думаєш, що воно розділило твоє життя на до і після. «Голос» дійсно розділив моє життя на до і після. Я відчуваю, що переживаю переломний момент. «Голос» збігся з таким віком, як 31 рік (мені саме стільки зараз). Цей проект трапився дуже вчасно. Дав нові, дуже великі емоції, які були мені просто необхідні. Настільки все грамотно, розумно зроблено в драматургічному плані… Ми бачимо, як хтось заплакав, і розуміємо, що все по-справжньому.

Тому що до цього стільки всього підводить… Звичайно, це телебачення і повинна бути постановка, але все одно «Голос» — це не кіно, а правда.

Я ще знаєте що відчуваю? Я на цьому проекті не те що дорослішаю, а старію на ньому. Довго думав з приводу другого сезону. Був такий стан: і хочеться, і колеться. Але десь підсвідомо розумів, що напевно знову погоджуся. Знаєте, як в анекдоті: «У сусідньому лісі така розпуста, така розпуста… Завтра знову піду!» (Сміється.) «Голос» став для мене і життєвим уроком. Я багато чого зрозумів для себе.

— Наприклад?

— Погодився з думкою своїх педагогів. Є об’єктивні речі, які на практиці вже вивірені, вони працюють, і я розумію, що можу про це сказати. Але коли хтось нав’язує свою точку зору, у мене завжди виникає відчуття незручності. Кожна людина має право на свою думку, на самобутність. Мені завжди це здавалося правильним, тому що мені особисто ніхто ніколи не заважав. Мені завжди попадалися педагоги, які стояли за мене горою, вносили корективи, але не ламали мене. Я вірив і вірю, що не можна сильним тиском змінити характер людини. Хто знає, може бути, саме цей образ — винятковий і буде затребуваний.

— Проект, по-моєму, пішов на користь вашому іміджу. Всі побачили: Білан не хлопчик, а зрілий музикант, який може чомусь навчити.

— Так я насправді кажу все те ж саме, що говорив 7, 10, навіть 15 років тому. Єдина різниця в тому, що тепер я це роблю в ефірі програми, яку показують на головному каналі країни.

«Іноді відчуваєш ступор»

— Ми, глядачі, чекаємо кожного нового випуску. Цікаво, що відчуваєте напередодні зйомок ви…

— Сум’яття жорстке! Мені може абсолютно спокійно приснитися сон: я вибираю якусь музику, пропоную її своїй команді, як раптом лунає телефонний дзвінок і мені кажуть, що цю пісню вже зайняв хтось із наставників. Ти ніколи не знаєш до кінця, що буде завтра на зйомках, хто залишиться, хто піде… Відчуття завжди хвилюючі, як перед іспитом на першому курсі інституту.

— Взагалі-то думала, що розповісте, як передчуваєте задоволення від того, що почуєте.

— «Голос» — це такий садомазохізм. Ти розумієш, що буде важко, і тебе це заводить ! Ти вже настільки енергетично націлений, в хорошому сенсі розгнузданого на майданчику, що, мабуть, стаєш заручником цих емоцій. І тобі хочеться відчувати їх знову і знову.

— У вас, та й у інших наставників, коли вирішується, хто з учасників піде, часто сльози на очах. Стриматися і не намагаєтеся?

— Я чув, що є такі прохання, щоб наставники не кричали під час виступу… Ну сядьте, посидьте на нашому місці! Подивимося, як ви будете себе вести… Ми, до речі, не знали, що в другому сезоні в момент, коли артист співає, наші мікрофони залишаються включеними! Для нас це було відкриттям. Тому наші вигуки абсолютно щирі, справжні. І виглядає це все, ніби ми сидимо вдома за футболом…

Звичайно, хочеться тримати себе в руках, але іноді настає момент ступору, коли тебе дійсно сильно зворушив виступ і ти не можеш нічого сказати. Це не говорить про недолугість — настільки охоплюють емоції. Це теж живий момент, на що і розраховано.

«Задобрити мене не можна»

— Ви відкриті?

— У принципі важко відкриваюся людям. У мене склалася вже ціла технологія спілкування. Зате якщо вже я зближуються з кимось, то сильно… А до чого ви питаєте?

— Напевно, учасники команди намагаються домогтися вашого розташування, втертися в довіру, якось задобрити?

— Звичайно, такі речі відбуваються… Але я в цьому плані людина дуже недовірлива. Складно сприймаю компліменти. Мені завжди здається, що в них більше не щирості, а бажання потішити. Може, це і неправильний настрій, але він є. За час життя на сцені я виробив імунітет до похвали. Посміхаюся, коли чую подібні речі, але вплинути лестощами на мене не можна. Мене так просто не візьмеш! (Сміється.)

— У першому сезоні з боку Градського відчувалося поблажливе ставлення до молодих колег, насамперед до вас і Пелагеї. Зараз уколів стало поменше. Чи то визнав, чи то став поважати. Ви на нього не в образі?

— Я завжди ставився до цього з іронією і нічого поганого в свою адресу не помічав. Мені здається, всім повинно бути зрозуміло, що наставники — одна команда. Ми стоїмо провідниками між артистом і телеглядачем. І в цьому сенсі рівнозначні.

Сабурова Ольга