Заслужена артистка Російської Федерації Ірина Пєгова — одна з небагатьох актрис, які не потребують особливого представлення. Глядачі добре знають її по безлічі фільмів і серіалів, більшість з яких запам’яталися саме завдяки їй. Досить назвати такі стрічки, як «Прогулянка», «Космос як передчуття», «Варенька», «Повернення мушкетерів, або Скарби кардинала Мазаріні», «Зоя», «Маша в законі»…

— Ірина, ви мало не з дитинства мріяли стати російською Едіт Піаф або другою Тіною Тернер. Чому ж після школи вирішили вступати до політехнічного інституту?

— Тому що так хотіли батьки. До мого бажанням стати співачкою батьки ставилися просто як до жарту, говорили, що треба перш отримати справжню, серйозну професію. Тому я і стала спочатку студенткою Нижегородського політехнічного. І вже потім все-таки поступила на драматичне відділення Нижегородського театрального училища.

— Ви ж його не закінчили…

— Коли я вчилася на другому курсі, в Нижній Новгород з гастролями приїхав Петро Фоменко. Якимось дивом ми зустрілися з ним і його акторами, показали свої роботи. Його хлопці порадили мені їхати в Москву. І я зважилася на цей крок. Тим більше що в той рік Петро Наумович набирав курс. Спроба виявилася вдалою, мене зарахували в РАТІ на курс Фоменко.

— Навчання давалося легко?

— Мені здається, що вчитися у творчому інституті — це суцільне задоволення, тим більше що я потрапила до Москви з провінції. Мені все було цікаво. Після інституту мене прийняли в трупу театру «Майстерня Петра Фоменка». На сцену театру я вперше вийшла ще на четвертому курсі. Захворіла актриса, яка була зайнята у виставі «Одне абсолютно щасливе село», і на роль Єгорівни ввели мене. Потім у мене було тут чимало інших дуже цікавих ролей.

— Чому ви пішли з благополучного театру Петра Фоменка в МХТ імені Чехова?

— Але я ж пішла в не менш благополучний театр. Просто так склалися обставини. У театрі Фоменко не було прохідних актрис, мені довелося б чекати, коли до мене дійде черга, а я чекати не вмію, мені все відразу треба подавати. Щороку я розуміла, що ролі одна за одною вислизають від мене… А Олег Павлович Табаков кликав мене до себе ще зі студентських років, обіцяючи цікаві ролі.

— Роль Соні для вас виявилася знаменною.

— Саме завдяки їй я стала лауреатом національної театральної премії «Золота маска».

— Ви і в кіно дебютували дуже вдало. Як ви потрапили у фільм «Прогулянка»?

— Почнемо з того, що в кіно я все-таки дебютувала не в цій картині, а в «Спартаку і Калашникову», де в мене був епізод. І вже потім мене запросив Олексій Учитель у свій фільм «Прогулянка». Він часто бував у «Майстерні Петра Фоменка», бачив мене у виставах. І запросив в свою картину.

— У яких картинах вас можна буде побачити найближчим часом?

— Нещодавно закінчила зйомки у двох фільмах — «Танкісти своїх не кидають» і «Почути музику душі» за сценарієм Аркадія Ініна, який написав нову, сучасну версію картини «Самотнім надається гуртожиток». Я граю роль, яку колись блискуче виконала Наталя Гундарєва.

— Ірина, де ви себе почуваєте комфортніше: на театральній сцені чи на знімальному майданчику?

— Мені комфортно скрізь. Це ж моя професія, я — актриса театру і кіно.

— Ви дотримуєтеся здорового харчування?

— Усе життя сиджу на дієті. Іноді, звичайно, зриваюся, не можу встояти перед випічкою, солодощами.

— Коли ви стали матір’ю, що в вас змінилося?

— Мене материнство змінило кардинально. Навіть у ролі, які тепер граю, вкладаю вже інший сенс.

— Таня зростає закулісним дитиною?

— Я намагаюся не брати доньку ні в театр, ні на зйомки. Тільки якщо її ні з ким залишити вдома.

— Але донька вже встигла знятися в кіно.

— Так, було таке. У режисера Учителя ми з нею знялися разом у картині «Вісімка». Таня зіграла доньку моєї героїні.

— Таня спілкується з батьком?

— Звичайно, вона проводить з ним вихідні дні. Минулого літа він взяв доньку з собою на дитячий кінофестиваль, який проходив в «Орлятах».

— Розлучення вам сильно надірвало нерви?

— Не розлучення, а сам Дмитро. Ми розлучалися дуже важко.

— У вас зараз є кохана людина?

— Є.

— Звичайно ж він не актор.

— Якраз він актор. У нас з ним теплі, добрі стосунки. Правда, це зовсім не означає, що я обов’язково вийду за нього заміж.

— Ірина, а чого вам не вистачає для повного щастя?

— Сонця і теплого моря. Щоб жити де-небудь на березі. Там я відчуваю себе зовсім по-іншому, час проходить зовсім інакше.

— Ірино, ви вірите в чудеса?

— Однозначно — вірю! Все, що зі мною відбувається в житті, можна назвати дивом. Те, що я стала актрисою, граю на сценах прославлених театрів, знімаюся у таких відомих режисерів, що у мене така чудова дочка…

— Мрія заповітна є?

— Народити хоча б ще одну дитину.