Картина присвячена двом екстрасенсам, яких в 1981 році доля зіштовхнула в коридорах одного НДІ, де вивчали їх надприродний дар. Обидва цілителя (Федір Бондарчук і Філіп Янковський) закохалися в симпатичну співробітницю інституту, роль якої грає Оксана Фандера. І через 8 років зустрілися знову, щоб розібратися через те, що хтось когось колись поставив у принизливе становище.

Якщо герой Янковського сором’язливий і знервований, то персонаж Бондарчука розважливий і успішний. Бондарчук наголошує, що викладені у фільмі події мають під собою реальну основу. «Це драма з елементами детективу, містики, романтичної історії, — розповів Бондарчук в інтерв’ю. — А в основі композиції любовний трикутник. Ми зустрічалися з Дмитром на «Я залишаюся», де він брав участь у написанні сценарію. А я дуже ніжно до цієї картини ставлюся. Крім того, мене захопив концепт. Він об’єднує вигадку з документальними фільмами про той час. З’єднує хроніку і сьогоднішню реконструкцію — так, що з’являється додаткова подробиця у всьому. І мене це переконало. А решта все вирішив сценарій — він лихий».

Бондарчук дивується, чому всі пов’язують його героя з Анатолієм Кашпіровським. «Дехто думає, що це байопік Кашпіровського, але я зовсім його не мав на увазі, — відповідає на це Бондарчук. — Інше питання, що Ставицький дійсно на нього чимось схожий: шкіряним піджаком, лакованими черевиками, чорною сорочкою. Але він таким став не відразу. Спочатку ми бачимо його милим, наївним, люблячим чоловіком. Я Філіпу говорю жартома: «Зло породжує зло. Ти мене породив, ти зробив мене таким».

Зніматися з Філіпом Янковським та Оксаною Фандера Бондарчуку виявилося складно, оскільки вони — подружжя. «Цікаві відчуття, — каже Бондарчук. — Оксана — моя постійна дружина в кіно. Так що в цій ситуації Філіп… Я навіть не розумію, що він тут робить. У нас був репетиційний період. Ми зустрілися і першим ділом почалися жарти, хиханьки та хахоньки. А коли почали проходити сцени, відчули якусь незручність. Регіт цей був від затиску. Ми ж знаємо один одного все життя — і раптом вже втрьох в кадрі. Але потім якось легко пішло».

Виступів Кашпіровського по ТВ Бондарчук в 80-ті не дивився. «Зате тепер дивлюся на це абсолютно іншими очима. Це виглядає дуже наївним, а тоді все вирувало, країна змінювалася стрімко. Я ці часи в свідомому віці прожив, на фізіологічному рівні пам’ятаю цей простір. Тоді дійсно можна було творити все що завгодно. І ти задаєшся питанням, а як же багато спромоглися так «крутанути»? Скористатися часом, його відкритістю, нелякливістю. Зайти на абсолютно невинну територію. Це захоплює, звичайно.

До 80-х, які показані в «чудотворця», Федір Бондарчук ставиться з трепетом. «Кінець 80-х — це зовсім юність, — зауважує він. — Я школу закінчив, в армію пішов. А найяскравіші враження — ВДІК і все, що там відбувалося. На цьому проекті я декілька раз зловив відчуття, ніби прокотився на машині часу. Коли просто не міг відірватися від того, що відбувається по той бік камери. Ще можна знайти в Москві потрібні місця. Ми знімали величезну кількість ДК, які залишилися не зворушені — при інститутах, заводах. Є мікрофони того часу. Проекційне обладнання, паркети, шафи. Правда все в розльоті по Москві: один в Люберцях, інший в Мневниках, третій в центрі. Але є можливості для точної реконструкції і в цьому є стиль. Мене ще порадував підхід нашого оператора, Андрія Гуркіна. Він узяв цифрову суперсучасну камеру — і розтратив під неї всю лінійку оптики того часу. Непрофесіонали не помітять, але підсвідомо це працюватиме на екрані».