У прокат вийшла сатирична драма Девіда Кроненберга «Зоряна карта». У ній знаменитий канадський режисер-мізантроп освідчився в ненависті до Голівуду. Парадокс, втім, полягає в тому, що для реалізації цього постановнику знадобилися справжні голлівудські зірки.

Хоча фінальна, вельми романтична сцена нової стрічки Девіда Кроненберга відбувається під усипаним великими зірками каліфорнійським небом, в заголовку його картини, зрозуміло, немає ні найменших астрономічних натяків. «Зоряна карта» — це брошурка з адресами особняків голлівудських знаменитостей, яку спритні гіди за п’ятірку доларів впихають дурнуватим туристам, що мріють хоча б краєчком ока побачити місця проживання своїх кумирів, яких, з легкої руки Жана Кокто, іноді прийнято називати «священними чудовиськами». Щодо того, що Лос-Анджелес заселений сущими монстрами автор фільму, який знайшов вірного союзника в особі мало удачливого 60-річного сценариста Брюса Вагнера, не сумнівається.

Власне, Девід Кроненберг протягом свого майже двогодинного фільму спочатку намагається довести глядачам, що орда художників, конвеєрним способом тиражуюча для публіки ілюзії на «фабриці мрій», — звичайні, нічим не видатні персони, а потім, логічно розвиваючи цю думку, підштовхує нас до висновку, що всі ці добродії артисти, дивлячись на зображення яких в глянцевих журналах юні шанувальниці копіюють зірок, загалом, навіть не люди, а якісь штучні істоти, і вони, безумовно, гірше людей.

Здирає з цих персонажів лак їх режисер безжалісно і не шкодуючи сил. Героїв ми інший раз застаємо в найгірших ситуаціях і положеннях (апофеозом цього знущального вуайєризму у фільмі є епізод, у якому героїня Джуліани Мур веде діалог зі своєю асистенткою, сидячи на унітазі, а потім невимушено підтирається клаптиком туалетного паперу).

Треба сказати, що деяких критиків, що бачили «Зоряну карту» на Канському фестивалі (картина брала участь в основному конкурсі, а Мур отримала там приз за краще виконання жіночої ролі, повірте, зовсім не тільки за фізіологічну відвагу), подібні епізоди сильно обурили; про фільм, трапляється, відгукуються з обуренням, звинувачуючи Кроненберга не просто в тенденційності, а й в естетичній нерозбірливості — мовляв, у його роботі відчувається дух сортиру і смітника. Мабуть, все ж ці закиди несправедливі. Так, режисер не обприскав з пульверизатора одеколоном темні кути і коридори своєї картини, але і не став, як легендарний художник-авангардист П’єро Мандзоні, розпихати своє лайно по консервним банкам, пропонуючи цей продукт глядачам як артефакт.

Ця сатира, знята з найглибшим поклоном класичному «Бульвару Сансет», на відміну від стрічки 1950 Біллі Уайлдера, не прагне до жанрового пуризму і безтурботно знижує драматичні обертони. Кроненберг, що б там не говорили критики і як би вони не кепкували з приводу нібито неохайного сценарію, здається, прекрасно віддає собі звіт в тому, що робить. Він свідомо маніпулює свідомістю публіки, направляючи глядача по помилковому сліду, починаючи свою картину як досить легковажну енциклопедію голлівудської моралі, а потім вносячи в неї мотиви нуара, містики і вбивчого гротеску. Щоб у підсумку не просто криваво розправитися з персонажами або остаточно їх дискредитувати, але запропонувати абсолютно несподівану розв’язку розказаної драми.

Її основними дійовими особами є актриса Гавана Сегранд (Джуліана Мур), що переживає творчу кризу і мріє роздобути роль, в якій колись блиснула її мати, і сімейство модного психотерапевта, цинічно задурюють голови своїх клієнтів, Стеффорда Вейса (Джон Кьюсак), де анемічна дружина Христина (Олівія Вільямс) витрачає всі свої слабкі сили для продовження кар’єри і лікування від наркозалежності 13-річного сина Бенджі (Еван Берд), юного мільйонера, зірки мильних опер. Крім особистого знайомства (Гавана відвідує сеанси лікаря-шарлатана), всіх цих героїв пов’язує дівчина Агата (Міа Васіковська) яка повернулася в Лос-Анджелес після тривалого лікування в психіатричній клініці. У неї на обличчі сліди опіків, вона не знімає з рук рукавичок, але фізичні вади явно компенсуються у цієї пролазливої особи винахідливістю і умінням швидко знаходити спільну мову з співрозмовниками. Завдяки своїй спритності та комунікабельності вона скоро стає повірницею Гавани і зачаровує водія таксі-лімузина Джерома (Роберт Патінсон, якого Девід Кроненберг наполегливо витягає з «Сутінків», безумовно, знаходить під опікою маститого канадського режисера новий, куди більш привабливий імідж). Агата — своєрідний каталізатор детективної інтриги, яку розкривати ми, природно, не будемо. Скажемо тільки, що по ходу дії з’ясується, що в шафах у всіх героїв «Зоряної карти» ховаються скелети, і, чим далі, тим страшніше вони будуть виглядати.

Кроненберг складає, по суті, історію хвороби голлівудського актора, в анамнезі якої, на його думку, лежать амбіції, маніакальна жага слави і грошей, а також зовсім брудні педофілічні нахили, мазохізм і готовність заради досягнення мети піти на будь-яку низькість, аж до вбивства (одне з них, до речі, ось він пік сарказму, відбувається статуеткою «Оскара»).

Однак при всьому характері цієї картини і уїдливості її автора, «Зоряна карта» залишає якесь незрозуміле щемливе відчуття. Адже якими б жахливими і безглуздими не видалися її герої, стає очевидно, що заради химери слави вони жертвують не тільки психічним і фізичним здоров’ям, але і власними душами. Саме цю невловиму субстанцію, зрештою, і перемелює, пожирає і пускаючи задоволені слюні, Голівуд. Спустошені монстри, що втратили людську подобу, несподівано виявляються жертвами нещадної фабрики, яка продукує мрії, які бездумно поглинають мільйони глядачів по всьому світу. А значить, героям треба і поспівчувати. Все-таки не випадково свій фільм режисер завершує трагічним з’єднанням братів які знайшли один одного і сестри під вічним нічним небом.